Македон Хрущ підійшов до Лукії, хотів озватися, але язик — наче скрижанів. Бо щоб язик сказав "добридень", коли досі не сказав і разу?! Скільки жили в Заливанщині, скільки здибалися, але добре слово й разу не злетіло, ні.
Хоча невисловлені думки й майнули: "Ну, чого ти, сово балухата, втелющилася — й глипаєш, і чого вісницею біди стовбичиш?"
Лукія, поправляючи, підкинула на худому плечі мішок із зеленою пашею.
— Боже поможи, Македоне!
Хто це сказав?
Сторопівши, Македон Хрущ поглянув аж на Лукіїну спину, мовби хтось озвався до нього — й сховався за спиною.
— Як живеш, Македоне?
З вирячкуватою недовірою прикипів до її снованого-пере-снованого зморшками обличчя, на якому гострими костомахами випиналися вилиці.
Його язик лежав у роті крижиною.
— Чи не впізнав мене, Македоне?
Хотів головою кивнути, що впізнав, але шия задерев’яніла. Подумки картав себе: і чого підійшов? І чого не сховався в хаті? Вже хотів повернутись і геть податись мовчки, як завжди мовчки проходив мимо неї, та Лукія сказала:
— Либонь, ти пам’яттю постарів, Македоне.
И тоді він оізвався з забобонним страхом:
— А ти мене хіба знаєш?
— Хто ж тебе не знає... І я так само знаю. Македон, хто ж ти.
—* Зате я тебе не знаю.
— І не бачив?
— І не бачив ніколи.
— То я нагадаю.— Лукія скинула з плечей мішечок із пашею, поставила біля чорних жилавих ніг, що виглядали з-під рясної спідниці.— А де твій брат Роман?
—* Яке твоє діло, де мій брат Роман!..— розсердився, посірівши губами.— Вбило на фронті.
— На фронті, кажеш? Убило? Еге ж, убило, вбило... А хутір Зозульку пам’ятаєш?.. Хутір у лісі?
— Немає вже ніякого хутора, бабо! — скрикнув, а очима повів на залізний багор, залишений біля шопи.
— Тепер нема, а в війну ще був.
Лукія молитовно склала кощаві руки біля грудей.
— Я на різдво до тітки Василини прийшла на хутір Зозульку, на третій день різдва. А ви наче по моєму сліду на санях приїхали.
Македон Хрущ усією своєю постаттю наколющився, губи затверділи, а в кутиках губів зав’язалися клубочки білої піни.
— І ти, і твій Роман, і ще троє вас було таких п’яних, що горілка з вух капала, бо ж поліцаї тоді не просихали, а тут іще ж і різдво, то ви третій день підряд пили.
— Мене там не було.
— Забув? То я нагадаю. Ти найдужче й бив чобітьми Ва-
силину та допитувався, де її Михайло. Знали, що Михайло в партизанах, а допитувались та били, аби познущатися. І ще казали ставити на стіл більше горілки, бо різдво. То Василина й ставила пляшку за пляшкою... Як же тебе там не було, коли хапав мене за груди й питав, чому я мовчу? Були такі п’яні, що й не впізнали мене... Хлопчик у Васили-ни був, три роки сповнилося, звали Грицьком... Ви йому руку відрубали сокирою —на лаві... Отак поклали Грицькову ручку на лаву — й відрубали сокирою.
— Я не рубав...
— Ти писав.
— Де писав? — сопіння рвалося йому з ніздрів.
— А відрубаною Грицьковою ручкою на стіні. Кров’ю писав. Ті нелюди пили й сміялися, а ти писав. Грицько впав, кров із нього ллється, а ти його рукою пишеш, що не хочеш колгоспів і Радянської влади. Василину встрелили, бо рвалася до дитини.
— Я ж неписьменний, неписьменний,— шепотів зі спотвореним обличчям.
— Неписьменний, а писав.
— Може, то Роман? У тебе ж пам’яті нема.
— Не було, та вже є.
—і Кажи, що Роман, його нема з фронту, загинув, як герой...
— Еге ж, герой... А ти дитячою ручкою писав і сміявся, що то маленький Грицько пише своєю ручкою, що то маленький Грицько не хоче колгоспів і Радянської влади, мовляв, яке дрібне тіло, а яке велике розумом.
У грудях Македонових клекотіло, у горлі хлюпало.
— А Роман твій послав мене в комору по горілку та сало, я й утекла. А як у полі глянула на ліс, то хата горіла, отакенний вогонь стояв!..
— Та я тебе за брехню!.. Згною!.. Задушу!..
— Не було пам’яті, а тепер згадала, тепер є пам’ять.
— Згною!.. Задушу!..
—і Е-е, тепер уже не згноїш і не задушиш, Македоне, то якби тоді, авжеж. А то повпивалися так, що забулися мене зі світу звести.
— Бо завжди німа!.. Німа та й німа!..
— А кажеш, що не здибалися ніколи.— Лукія взяла за рипицю мішок із пашею для кролів, закинула на плечі.— Скільки ходжу по Заливанщині, стільки тебе й здибаю. І тоді теж, на хуторі Зозулька.
Сухі пекучі сльози стояли в її очах.
— Ось тепер і порішу!
Македон Хрущ почовгав до шопи по залізний багор, чи по
сокиру-колун, чи по лом. Ногами гупав, аж кім’яхи землі бризкали з-під черевиків. А вона й не дивилася йому вслід. А вона з мішечком на плечах почовгала собі вулицею до близької дороги і, здається, не чула, як той біля шопи харчав здушеним криком, як у люті гатив залізним багром по шопі, аж поки в очманілому безсиллі припав тремтячим тілом до перехнябленої стіни й трусився біля неї, б’ючись лобом у сухі дилюки.
"Ні, я цього не чув, я цього не бачив!"
Марко Субота боявся ворухнутися у бузині, яка надійно ховала його щупленьку, згорблену постать. Хоч і надійно ховала, та все ж таки Маркові подеколи здавалося, що в бузині його видно, мов на долоні, й він лякливо озирався вп’яте і вдесяте, пересвідчуючись у своїх марних страхах.
Ото нечиста сила підказала йому сьогодні збиратися на риболовлю до ставу, ото нечиста сила саме в цю пору випхала його з хати, ото нечиста сила послала його копати черв’яки саме сюди, під сусідську бузину.
Зозла хотів пожбурити бляшанку з черв’яками, але останньої хвилі злякався: а як забряжчить, а як почують?
Голоси шваркотіли зовсім близько, і Марко Субота боявся тих голосів, наче вони мали здатність не тільки звучати й літати, а навіть бачити, авжеж, навіть бачити його скоцюрбле-ного, з бляшанкою черв’яків отут, у бузині. І чим довше куль-чився в кущах, тим більше усвідомлював, що вже так просто не зведеться, що так легко не вийде з бузини, в якій мимоволі мусив ховатись.
"Ні, я цього не чув, я цього не бачив!"
Через город поміж картоплі надбіг його рудий цуцик, почав лащитися, запобігливо крутячи хвостом, і в Марка Суботи аж душа вступила в п’яти, аби цуцик не загавкав та не виказав його сховку. Він кілька разів так вишкірився на цуцика, що, здається, сама смерть злякалася б, але цуцик усе лащився, аж поки таки здогадався чкурнути геть.