— Арчібальд Брукс — холодильники й унітази.
— А-а!.. Брукс!!! Унітаз-Корпорейшн! Він з початку війни перейшов на ручні гранати й кінофільми.
Входить Анна Бедфорд, дуже бліда:
— Хелло.
— Хелло, міс Бедфорд. Голова?
— Еге ж.
— Є від чого. Сьогодні у всіх голова болить. Вносять Брукса. Кладуть на спеціальний медичний
стіл. Анна допомагає вкладати хворого.
Уїнчелл узяв хворого за руку. Брукс непритомний. Могутній, атлетичної будови хижак, років під шістдесят. Груба товста личина. На обличчі й кровинки немає. Геть увесь спітнілий. Хижі риси жорстокого обличчя спотворені тваринним страхом смерті. Його душить жаба.
— Що з ним? — питає Анна. Вона боїться мерців.
— Немає пульсу. —Уїнчелл прислухається. — Запустіння судин, склероз і багато чого іншого.
— Він не вмер?
— Поки що ні. Давно пора б полетіти до праотців, так він ще летить у Тегеран, йому треба Іран посадовити на свої унітази, дідько б його вхопив. Дайте ніт-ро!.. Скоріше!!
— Слухайте, він умер!
— Не турбуйтесь. Він зараз розплющить очі: спробую новий засіб.— Уїнчелл нахиляється до Брукса.— Хелло! Містер Брукс! Де ви там? Міняється погода! Сьогодні містер Скотт говорив такі речі, що в вас повинні розплющитись очі, якщо ви навіть перед брамою пекла.
— Ох-х...— хрипке зітхання надії. Брукс розплющує очі.— Де я?
— В посольстві.
— Лікар?
— Иес. Лікар Уїнчелл. Ми з вами знайомимося вже втретє і все на цьому ж місці. Не рухайтесь... Минулого разу ви, здається, пробиралися до Іраку чи Китаю?
— Китаю?.. Ой...— Брукс дивиться на лікаря скаламутнілим від приступу стенокардії й гострого невдоволення поглядом. Здається, він за щось його ненавидить.— 3 такими політиками, як ви, я полечу, мабуть, не в Китай, а в пекло... Посольство! Вся ця гра в мир...
— Але це не наша гра,— посміхається Уїнчелл.— Це все вони, радянські лідери. Вони оголосили вже свої економічні плани на двадцять років наперед, причому на п'ять років з усіма подробицями. Це відомо всьому світові.
— О-ой!
— Я вам радив би зараз помовчати. У вас випадання пульсу. Крім того, я вам скажу раз і назавжди, як лікар: росіян перемогти взагалі неможливо. Це я зрозумів ще до Тегеранської конференції.
Одчиняються двері. Входить Скотт, за ним Марроу й секретар.
— Лікар Уїнчелл! — сказав Марроу, рекомендуючи послові лікаря.
— Чарлз Уїнчелл,— підтвердив лікар, підморгуючи послові й посміхаючись правим боком обличчя. Це виходило в нього несамохіть, як він був випивши.
— Що тут? Захворів хтось? — спитав Скотт.
— Містер Брукс, сер,— сказав Уїнчелл, підморгнувши ще раз.
Побачивши посла, Брукс пожвавішав:
— Містер Скотт, ви знаєте, що це може привести до катастрофи?
— Що з вами, містер Брукс? — спитав Скотт.
— Через двадцять років вони пустять нас у трубу,— сказав Брукс з тремтінням од хвилювання в голосі.— І нам доведеться тримати капіталізм в одній країні. Нам уже треба про це думати!
Уїнчелл. Вам не треба про це думати, містер Брукс. Коли ви думаєте про політику, у вас гротесковий вигляд.
Брукс, мов ужалений, схопився:
— Який вигляд? Мені байдуже, який у мене вигляд! Скотт. Заспокойтеся. Ляжте. Допоможіть йому
лягти.
Брукс. Пустіть! (До Скотта). Я вільний американський підприємець, ви — посол! Так, коли я починаю втрачати свободу дихання й відчуваю це корінням волосся, і коли я бачу, що через десять років... я... ой... Який у мене повинен бути вигляд?!
Брукс ухопився за голову й раптом забігав по кабінету. В хижих очах його був страх і справжня мука. Він не був щасливий. Йому здавалося — ніхто не розуміє як слід світової кон'юнктури, тільки він один, ніхто не розуміє його страждань і не співчуває йому, бо ніхто не бачить усієї небезпеки, що нависла над світом.
— За що я роблю? Чи цей світ я творю стільки років?! Для цього роблю гроші?! Чому я повинен літати по всіх суходолах, ламати собі голову? Шукати, нюхати, вкладати капітал, котрий перестає рости! В рекламу! Купувати патенти, оббивати пороги всяких нікчемних іранських і турецьких урядів! Купувати вчених, без яких уже нічого не можна зробити ніде! І що я матиму? Мир комуністів, котрі через десять років з мене здеруть сорочку й шкуру! Навіщо тоді була оця війна?
У ї н ч е л л. Містер Брукс...
Б р у к с. Який у ній сенс?!
Уїнчелл. Прийміть ось це. Так. Дихайте глибоко. Війна, містер Брукс, була не така погана. П'ятдесят вісім мільярдів прибутку на вулиці не валяються...
Б р у к с. А що з цього? Якщо вже треба рятувати ці мільярди і цю війну від миру, або я вже збожеволів... Містер Скотт, скажіть одверто, як чесній людині...
Скотт. Що ви хочете?
Брукс. Я скажу вам одразу, чого я хочу і чого я не хочу. Я хочу того, чого хоче мій капітал. Якщо мир не дає йому росту, врятуйте його од миру, я не хочу миру! Хай його не буде. Нехай буде війна! Ви можете зробити, щоб росіяни не думали про мир? Зробіть це! Ви матимете пам'ятник із золота, як Авраам Лінкольй. Більше! Ми зробимо вам пам'ятник із золота, найдорожчий у світі! Треба рятувати цивілізацію. У нас же є атомна бомба, чого мл ждемо?!
У напівпідвальному поверсі посольства зібралися машиністи, посильні, шофери. Тут теж обговорюють приїзд нового посла.
— Проклята скотина, цей Брукс. Важкий, як сейф!
— Цього разу, мабуть, здохне.
— Не розумію, звідки в нього стільки ненависті до цих росіян? Все ненавидить, гангстер!
— Але ми теж ненавидимо росіян?
— Так. Але в нас це служба. Вісім годин — і все. А йому навіщо їх ненавидіти!
— А що з ним?
— Сідав у літак у Внуковому. Нараз почув по радіо промову... про мир. Ну, одразу ж у нього судина в голові — лусь!
— Так. Якщо радянські лідери говорять про мир, я гадаю, треба було б і нашому Трумену підготуватися до такої розмови. Це важливіше, ніж вудити рибу... (Кидає на стіл журнал з фото Трумена на рибній ловлі). Рибки скортіло в каламутній воді половити, дідько б його забрав!
— Кого це його?
— Взагалі.
— Взагалі ти менше базікай. А чому Трумен не може ловити рибу?
— Ну, нехай ловить, не чіпляйся до мене.
— Дуже багато ти тямиш.
— Припиніть політику! Однаково, ми ніколи не зрозуміємо, що робить угорі ця кліка.
— Не розумію, що ти маєш на увазі. Якщо політика лізе до тебе з кожної картинки:..