Роман (до Марка). Були б виїхали назустріч, та не знали, звідки твоя путь, з якої сторони, а не написав...
М а р к о. Бо не знав і сам, як тепер до вас краще дістатися. Я од Дніпра. Підводою до Чорної могили, а від Чорної пішки.
Роман. Пішки!.. (До Никандра). Ну от, бач,—т пішки йшов.
Марко. Підводу одпустив. Як глянув — степ, ще й ті місця, де я малим телят пас та кавуна у переїжджих дядьків просив,— дак я пішки. Пригадалось усе! Навіть на яри звернув, а звідти вже додому. І степ уже не той. Де хутори були, тепер нема й сліду, тільки хрести поламані. А де степ гуляв — якийсь виселок. Мабуть, колектив.
Никандер (випитливо). Та колектив же. Кращу землю позабирали.
Марко. Одна досада, в дорозі мій годинник став. (До Ільченка). У вас, пригадую, був колись годинник? Мені б тільки дізнатися, бодай приблизно, про час.
Ільченко. Тепер нема. Та й навряд чи в кого є тепер. Хіба що аж в районі. А на селі нема. Перевелись.
Василина. І в церкві не дзвонять.
Марко. Невже отак і живете — все село без годинника?
Никандер. Таж, здається, у Семена Пархімчати є. Він теж у партизанах був і придбав собі годинника.
Ільченко. Скрутив. А добрий годинник був. У вас (до Марка) теж, мать, партизанський?
М а р к о. У мене купований.
Василина. Дайте йому поїсти, а тоді вже й розпитуйтесь.
Роман. Просимо до столу на вечерю!.. М а р к о. От якби мені вмитися. Роман. Дай, Мотроно, води... і рушника!
Мотрона налила в полумисок води, дістала чистого рушника.
Марко (постояв трохи — знає ж, що з цього полумиска їдять і на вмивання собі не поставлять). Невже й умивальника нема? Невже й тепер ще вмиваєтесь так, як до революції вмивалися, з рота?
Роман (не відчувши гостроти запитання, усміхнувся доброю усмішкою). А так і вмиваємось. Не звичні були до вмивальника, то й тепер обходимось. Та й то сказати: не така вже в хазяйстві важуща річ отой вмивальник. Паніти не збираємось, то можна й без нього. По-мужицькому. Та з рота і геть зручніше.
Марко. І отак всі вмиваються? З рота? Умивальник — це ж така річ, що можна самому зробити.
Ільченко. Про культуру питаєте? І не ночувала. Культура, мабуть, теж не дура — любить жити там, де достатки є.
Марко оглянув хату й почав умиватися.
М о т р о н а (понюхала його мило. Обернулась до Никандра). А паху ще ж яке! Никандер. Поклади!
Марко. Візьміть на всіх, руки мити. У мене ще є кусок.
М о т р о н а. Спасибі. Тільки ж для рук жаль його милити.
Василина (приховуючи заздрощі). Думаєш, у неї нема? Аж сім кусків приховано. М о т р о н а. Бабо!
Василина. А що? Може, скажеш — неправду кажу? Три куски печатного, старорежимного.
М о т р о н а. Мені оце теж недавно приснилось, що у вас у скрині аж сім мотків пряжі, та що з того, бабо!
Усім ніяково стало. Повідходили до столу, до грубки. Марко, щоб притамувати цю ніяковість, почав дужче вмиватися, коміра розстебнувши й оголивши шию.
Василина (придивившися до шиї). А хрестик де, очну?
Марко (одірвався од полумиска). ?..
Василина. Той, що з монастиря тобі принесла?
Марко (труснув мокрим волоссям), Та я його вже давно... (Помітивши, що всі стали ще уважніші). Загубив десь…
Василина (повірила й не повірила. Однак потвер дила). Загубив...
Ільченко (ніби з гумором). А за таких часів і бог вже сам десь загубився.
Роман. Просимо тебе, сину, до столу на вечерю! (До Мотрони). Подавай, Мотроно! На вечерю до нас — ждали ж тебе, виглядали одинадцять сливе років. Хоч і не за годинником живем, без умивальника та мила, зате хліб є, та й до хліба. Спасибі Радянській владі, вибились із злиднів, із наймів — осереднились, сину, та й хазяйнуємо. Пара конячок у стайні, корівка, поросята, грушку посадив, виросла, зазирає ось у вікно — так що й сонце ясніш стало мені в двір світити. Більшого мені й не треба. І влада з мене задоволена, і я з влади. Як бачиш, і звізду червону, п'ятикутну онукові зробив, щоб по-новому різдво розумів. Та й самі, бач, кутю справляємо вже по-новому — сідай, сину! Однині замість святвечора хай буде у нас радвечір, радянський вечір. Хай відходе старий час од наших вікон і мороз! Пам'ятаю, батько покійний, а ваш дід, мороза кликав вечеряти. Набере отак першу ложку куті, донесе до вікна та й каже (згадуючи, сам з теплим чуттям все це робить): "Морозе, морозе! Йди до нас вечеряти! Та не поморозь наших теляток, ягняток, жита, пшениці, усякої пашниці..." А ми отак сидимо всі за столом та й віримо, що то й справді мороза треба кликати... (Подивився, аж ніхто й не зворухнувся). То чого ж ви не сідаєте? Мамо!
Василии а. І не сяду, бо це не свята вечеря, сам ти кажеш. Хоч кутя стоїть на сіні й узвар, а не свята. Вечеряйте самі. (Пішла у свій закут).
Роман. Никандре! Мотроно! Іване!
Ільченко устав" щоб сісти.
Н и к а н д е р. Ні! Не дуже в бога вірю й я, а проте за таку вечерю не сяду! По-моєму, або з богом, з морозом, на стару кутю, або вже на комуністичну програму стати і замість отак колядувати — агітацію про колгосп вести. А середня ваша віра — вона ні до чого. На запад веде.
Роман (до Марка). ?..
Марко. Никандер правдиво сказав: ця середня віра, вона ні до чого.
Роман (до Ільченка. Ложка в руці тремтить, тремтить). Сідайте, свате, хоч ви!
Ільченко (що був уже сів, устав). Вечеряйте, вечеряйте! Я вже своє одвечеряв...
У Романа випала з рук ложка.
ІІ
1
За якісь півгодини чутка, що приїхав Марко, облетіла весь куток. Перший прибіг Дмитрик, Ільченків син. Став у порога. Трошки
сором'язливо:
— Добривечір!
Мотрона (по паузі). Може, з вечерею, Дмитрику? То чом не кажеш: "Радвечір вам у хату! Прислали тато й мама радянську вечерю!"
Ільченко. Цей вже ніякої не принесе. Піонер. (До Марка). Син мій. Мабуть, вже й не пам'ятаєте? Отакенький був, як ви пішли в світи...
Марко. А-а... Виріс.
І л ь ч е н к о. На піонера виріс. І далі б ріс, та, каже, не дають. От ти й спитай, Дмитрику, в нашого свата Марка^ що приїхав, бач, із центру, чи правильно роблять ваші тут руководителі, що не приймають тебе до комсомолу?.. (До Марка). Тут така обида, що товаришів поприймали, а його ні. Три роки був у піонерах. Три роки вибігав. Найкращий, кажуть, був на дисципліну, на роботу, а дійшов до комсомолу — не приймають. Хотів уже йти в город. Зажди, кажу, ось чутка є — сват Марко десь з центру їде — пояснить усе... (Бачачи, що Марко не збирається пояснити,— до Дмитрика). Ти як же це довідався, що сват Марко приїхали?