Перший дзвоник в адвокатові двері був, як завжди, без відповіді. Лені могла б бути проворніша, подумав К. Але добре вже те, що ніхто чужий не стромляє свого носа, як здебільшого трапляється щоразу, коли чоловік у халаті або хто-небудь інший починають надокучати. Вдруге смикнувши за дзвоник, К. озирнувся на протилежні двері, але цього разу вони були зачинені. Нарешті у віконечку на адвокатових дверях показалося двоє очей, але то були очі не Лені. Потім хтось відімкнув двері, але якусь хвилину ще підпирав їх, гукнувши в глибину квартири: "Це він!" – і лише потім відчинив їх. К. уже напирав на двері, бо чув, як позаду в дверях іншої квартири квапливо обертається ключ. Коли двері перед ним відчинилися, він майже вдерся до передпокою і ще встиг побачити, як коридором поміж кімнатами, почувши від дверей засторогу, в самісінькій льолі бігла Лені. К. глянув їй услід і обернувся, шукаючи, хто ж відчинив йому двері. То був худий миршавий бородатий чоловічок із свічкою в руках.
– Ви тут на службі? – запитав К.
– Ні, – відповів незнайомець, – я тут чужий, адвокат – лише мій юридичний представник, я прийшов з приводу однієї судової справи.
– Без піджака? – запитав К., показуючи рукою, що чоловічкові бракує одежини.
– Перепрошую! – скрикнув чоловік і сам освітив себе свічкою, немов уперше побачивши, як він одягнений.
– Лені – ваша коханка? – коротко запитав К. Він ширше розставив ноги, а руки з капелюхом склав за спиною. Вже навіть через те, що він стоїть у грубому пальті, К. відчував свою вищість перед тим худим недоростком.
– Господи! – зойкнув той і перелякано закрив рукою обличчя. – Ні-ні, що ви таке надумали?
– Здається, ви кажете правду, – засміявся К., – а втім, ходімо. – Він махнув чоловічкові капелюхом і пустив його попереду. – Як вас звати? – запитав К. по дорозі.
– Блок, купець Блок, – відповів малий і повернувся, представляючись, до К., аби зупинити його, проте К. ішов далі.
– Це ваше справжнє прізвище? – запитав К.
– Звичайно, – була відповідь, – чого ви сумніваєтесь?
– Подумав, що у вас можуть бути причини приховати своє ім'я, – сказав К. Він почувався так нескуто, як почувається людина десь на чужині, розмовляючи з нижчими людьми; все, що стосувалося його, він замовчував і геть не зважав на свого співрозмовника; він, отже, вивищував себе, а його, як заманеться, міг навіть розчавити. Біля дверей робочого кабінету адвоката К. зупинився, відчинив їх і гукнув купцеві, що слухняно йшов далі:
– Не так швидко! Посвітіть сюди! – К. думав, що Лені могла там заховатись, і звелів купцеві обійти кожен закуток, але кімната була безлюдна. Біля портрета судді К. притримав купця за шлейки.
– Ви знаєте його? – запитав він і задер угору вказівного пальця.
Купець підняв свічку, блимаючи очима, поглянув на картину й відповів:
– Це суддя.
– Суддя високого ранґу? – знову запитав К. і став збоку від купця, спостерігаючи, яке враження справляє на нього картина. Купець здивовано подивився вгору.
– Високого, – відповів він.
– Тоді у вас немає великої прозірливості, – аж скривився К. – Він найнижчий серед найнижчих слідчих.
– Тепер я вже пригадую, – мовив купець, опускаючи свічку, – я теж чув про це.
– Аякже, – крикнув К., – як це я міг забути, ви, звісно, вже чули!
– Чого ж ви тоді питаєте? – дивувався купець, поки К., розставивши руки, гнав його до дверей. Уже в коридорі К. знову взявся розпитувати:
– Ви, певне, знаєте, де заховалася Лені?
– Заховалася? – купець був приголомшений. – Ні, вона десь на кухні, варить суп адвокатові.
– Чого ж ви мені одразу не сказали? – обурився К.
– Я хотів вас туди повести, так ви гукнули мене назад, – відповів купець, спантеличений суперечливими вимогами.
– Вам, мабуть, здається, що ви дуже спритні, – проказав К. – Ведіть мене туди! – В кухні К. іще ніколи не був, вона виявилась навдивовижу великою і щедро устаткованою всіляким кухонним начинням. Сама лише плита була втричі більша за звичайну, а решту начиння та меблів годі було роздивитись, бо на кухні горіла тільки маленька лампа, повішена коло самого входу. Біля плити стояла Лені в білому, як завжди, фартусі і виливала яйце в каструлю, що грілася на спиртівці.
– Добрий вечір! – привітався К. і здалеку показав рукою на стілець, – саме туди він хотів посадовити купця. Блок сів, натомість К. підступив до Лені, перехилився їй через плече й запитав: – Хто цей чоловік?
Лені обняла К. однією рукою, мішаючи другою суп, притягнула його ближче до себе і сказала:
– Це такий собі Блок, нещасна людина, купець, що торгує злиднями. Ось подивись на нього.
Обоє озирнулись. Купець сидів на стільці, на який вказав йому К., задув тепер уже непотрібну свічку і пальцями затис ґніт, щоб не було чаду.
– Ти була в льолі, – мовив К. і рукою знову повернув голову Лені до плити. Лені мовчала. – Він твій коханець? – запитав К. – Дівчина хотіла хапатися за суп, але К. взяв її за обидві руки й закричав: – Ану відповідай!
– Ходімо до кабінету, я тобі все поясню, – промовила дівчина.
– Ні, – заперечив К., – я хочу, щоб ти пояснила мені тут. – Лені пригорнулась до К. і хотіла поцілувати його, але він відтрутив її: – Я не хочу, щоб ти цілувала мене тепер.
– Йозефе, – озвалася Лені, благально, а проте й щиро дивлячись йому у вічі, – тобі нема чого ревнувати мене до пана Блока. Руді, – заговорила вона знову, повертаючись до купця, – допоможи мені, ти ж бачиш, мене підозрюють. Поклади ту свічку.
Можна було б подумати, ніби Блок не дослухається до їхньої розмови, але він зрозумів геть усе.
– Я теж не знаю, чого вам ревнувати, – трохи задерикувато відповів він.
– Я, власне, й сам цього не знаю, – всміхнувся купцеві К. Лені розреготалась і, скориставшись неуважністю К., вчепилася йому за руку й зашепотіла:
– Лиши його, невже ти не бачиш, що це за чоловік? Я трохи панькаюся з ним, бо це дуже важливий адвокатів клієнт, іншої причини тут нема. А ти? Ти хочеш поговорити з адвокатом ще сьогодні? Він сьогодні дуже слабує, але, коли твоя ласка, я доповім про тебе. А на ніч ти, звичайно, залишишся в мене. Ти вже так давно не заходив до нас, навіть адвокат питав про тебе. Нізащо не нехтуй свій процес! А я тобі розповім те все, що довідалась. Тільки зніми спершу пальто! – Лені допомогла йому роздягнутись, забрала капелюха, побігла з речами до передпокою, повішала їх, прибігла назад і подивилася до супу. – Спершу доповісти про тебе чи занести йому суп?