Тюрбе для Мехмеда було закінчене ще до повернення Сулеймана з походу.
Султан був невтішний. Звелів коло тюрбе спорудити велику мечеть Шах-заде, їздив разом з Роксоланою дивитися, як під старими горіхами Сінан-паша закладав камінь у підвалини будівлі, яка має слугувати вічній пам'яті їхнього сина.
В Топкапи все завмерло. Не скликався диван. Не приймано іноземних послів. На султанські обіди не допускався ніхто, крім Хасекі. Сулейман розігнав усіх поетів і співців, звелів спалити величезне зібрання дорогих музичних інструментів. Не було мови ні про веселощі, ні про війну, і майже п'ять років султан не ходив у походи. Єдине, що зробив, не відкладаючи,— послав у Манісу на місце його вмерлого брата другого сина Роксоланиного — Селіма, схожого обличчям, волоссям, очима, усміхом па свою матір так, що Сулейман не міг без солодкого здригання дивитися на нього і не надавав йому переваги за життя Мехмеда тільки тому, що той був первородний.
Але життя брало своє. Треба було годувати Стамбул, збирати податки в розкиданих на величезних відстанях землях імперії, карати й милувати. Мехмеда Соколлу відправлено до старого Хайреддіна Барбароси — хай послужить на морі, коли на суші не встеріг султанського сина. Мовби щоб показати Соколлу, як багато він утратив, візиром названо його колишнього товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу, якого Рустем одразу назвав "намиленим" і зненавидів неприховане, чого Ахмед-паша не міг собі дозволити, ненавидячи султанського зятя потай, що, як відомо, набагато небезпечніше. В дивані візири лаялися, здирали один з одного чалми, великий візир, не стерпівши глузувань Рустема-паші, кинувся на нього з кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не став, зневажливо заявивши, що він би відкабетував великому візиру все найцінніше для нього, але, на жаль, воно вже давно відрізане, а голова старого євнуха на являв ніякої цінності.
— Ти, рабе слов'янський,— харчав і пінився череватий євнух,— покажу тобі, як я володію шаблею! Одпанахаю тобі все зайве на пиці, обчищу її, як помаранчу.
— Мов лице — вхід до раю, крізь який увійде лиш моя душа, нікчемний обрубку,— реготав Рустем. — Твоя ж шпетна морда — вхід до нужника. Ти здихатимеш у такій смердючій ямі, що навіть сколопендри й жуки-гнойовики не кинуться на твій труп!
Великий візир, розлючений, кинувся до султана і став кричати, що він віддає державну печать і хай його величність вибирає: він або цей босняк!
Султан вибрав Рустема. Сулеймана-пашу зіслано в Геліболу, де він, лютуючи від безсилля, дожив до дев'яноста років і помер смертю не насильницькою, що могло вважатися неабияким щастям. Другий візир Хусрев-паша незабаром помер голодною смертю від своїх невиліковних хворощів. Помер і великий Хайреддін, звільнивши місце для Мехмеда Соколлу, який несподівано для себе став капудан-пашою. Султан обставлявся людьми, мало не вдвічі молодшими за нього, і вже не міг далі сидіти в столиці.
На східних окраїнах імперії бунтували племена, мабуть, підбурювані кизилбашами, була прекрасна нагода дати змогу новому великому візиру Рустему-паші виказати свої полководські здібності, надто що він знав ті краї досить добре, тим часом шах-заде Селім замінив би султана в Стамбулі, призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо ж тепер він — спадкоємець, хоч і не названий.
Так Сулейман, оточений хмарами свого непереможного війська, знов вирушив у великий похід, бо султан найбільше думає про землю, найбільше за неї терпить, найбільше для неї трудиться і найбільше може для неї зробити, бо все зло світу перемагається й знищується священною особою султана. І кожна війна, яку веде падишах, теж священна, бо знищення всіх ворожих султанові людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як сказано: "Істинно, неправедні не будуть щасливі".
А як же султанша — праведна чи ні? І для кого й перед ким?
КОЛО
Коли стояла над мертвим сином, відчула, що розверзається в неї під ногами безодня, яка лягла зяянням між її дотеперішнім життям і днем завтрашнім! І не загатити, не заповнити, не подолати цієї прірви, бо нею стало все її життя.
Коли босу ввів її колись чорний кизляр-ага до султанської ложниці, а тоді гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня плоті, глибша, ніж морська. Тепер, у сорокалітньої, на вершині могутності й розпачу, розверзлася перед нею безодня духу, глибша, ніж усі пекла, обіцяні в погрозах вгорьованим людям, і протяжність її вже не вниз, а вгору; перевернута, вона сягає зірок.
Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами — вона оточувала звідусіль, брала в мертвий зашморг, як оте коло, зображення якого переслідувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах і мечетях, на арках і на вікнах гарему і султанських покоїв, на світильниках і дощечках з сурами корану, на дерев'яних решітках і камінних плитах, на барвистих настінних панно і ручках дверей.
З дитинства лишився спогад: коли гримів грім і блискавиці краяли небо, вдаряючи в ліси поза Гнилою Липою, душа в неї злякано щулилася, а тоді відкривалася з вільною радістю, бо блискавиці вражають завжди когось, а не тебе, не тебе. Тепер усі блискавиці били тільки в неї, несхибно й жорстоко, а вона була замкнена в колі свого найвищого в імперії (а може, й у всьому світі?) становища, самотня, покинута, і не так через людську жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. Приступна тільки для страждань і для величі, од якої страждання стають геть нестерпними.
Хотіла залишити коло себе Баязида, але султан вирішив узяти його з собою в похід. Узяв також і Джихангіра, щоб показати молодшим синам безмір споконвічних османських земель. Коло султанші був тепер Селім та ще її довірений Гасан-ага, який мав оберігати її спокій або ж, як вважали всі придворні, виконувати всі забаганки, іноді найдивніші, надто що завжди таємні.
Ніхто не знав, чим наповнені дні султанші. Сип Селім? Такий схожий на матір, з такою самою невпокореністю в зеленкуватих очах, може, й душею однаковий? Не єднало їх ніщо. Якби можна було забути голос крові, то охоче забула б і це. Селім марнував дні в учтах, на ловах, в розпусті. Наставлений при ньому візиром Мехмед Соколлу був гідним напарником для шах-заде в усьому лихому, бо доброго від них не ждав ніхто, а самі вони давно вже про нього не згадували. Топкапи схожі були на якесь дике пристанище ловців. Скрізь порозкидана зброя, десь виють мисливські пси, валяються свіжозідрані шкури оленів і вепрів. В палацових садах серед мідно-червоних скель Селім влаштував собі розвагу. В кам'яній стіні видовбали заглибини, закрили їх міцними дерев'яними решітками й посадовили в ті сховки диких орлів. Під кожним з орлів — підпис. Названо хижаків іменами ворогів султанових — імператора Карла, римського папи, шаха Тахмаспа, короля Фердінанда, дожа Венеції. Селім любив приходити з своїми гуляй-братами вночі до орлів, з п'яним реготом вицілювався з мушкета, бив під низ їхніх кліток, гримів постріл, розбризкувався камінь, величезні птахи з клекотливим злобним криком хижо зривалися з місця, пробували вдарити крильми, але в заглибинах було занадто тісно для цього, крила зоставалися згорнутими, тільки кресали об камінь, аж летіло пір'я. А Селім торжествував: