Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотів поглянути на житло юрюка і осілого селянина.
Зніжені, майже зжіночені стамбульські сановники, які супроводжували шах-заде, запобігливо сповнюючи всі його забаганки, гидливо зупинялися перед брудними купами з саману, не наважувалися навіть зазирнути в отвір, звідки бив гострий запах тварин або ж смердючий кізяковий дим. Бризкали бальзамами, відвертали носи, невдоволено перешіптувалися. А Баязид не лякався нічого, поринав у пітьму цього первісного житла, слухав гостинне вітання господаря, мова якого, здавалося, не мала нічого спільного з стамбульською, зберігала ще первісну свою незайманість і грубість, при якій слова наштовхуються одне на одне, мов каміння в гірському потоці, не втратила ще своєї жорстокої повільності, яка так пасувала до цих міцних кістлявих людей, незграбних, неоковирних, але надійних, як їхній примітивний побут. Тут не було нічого зайвого. Халупа з саману. Внизу — люди і кози, вгорі — комірчина для припасів. Два отвори. Один слугує дверима, другий — вікном. Вогнище посередині, дим може виходити в будь-який отвір, може лишатися всередині — так тепліше. На земляній долівці солом'яна мата, під стіною на дерев'янім полу вовняні матраци і ватяні ковдри, нефарбована дерев'яна скриня, кілька мідних посудин, кам'яний кухоль для води — ось і весь набуток. А що треба людині? Підтримувати вогонь у вогнищі, мати воду й нічліг, затишок і прихисток, о аллах!
Кладовища поряд, їх видко від кожної халупи,— мов нагадування про неминучість. Камені, поставлені в головах і в ногах небіжчиків, стерлися від негоди — це чи свідчення марноти марнот, чи байдужість перед долею, чи великий спокій життя, яке вивіряв і вимірює свою силу єдиною мірою — смертю?
Смуток тут починається від дня народження. Може, тому так багато чорного в одязі, і лиш червоне, мов удари крові, пробивається крізь суцільну чорноту і цвіте вічним цвітом життя й нескореності. Ритм життя визначається тут змінами пір року, погодою, стихіями, відлік часу ведеться від одної події до другої:
лавина, розлив ріки, загибель скота, укус змії, напад грабіжників і війна, війна, війна.
На сонце тут не дивляться, бо воно засліплює, пече, палить, зате люблять місяць і його сріблисте прохолодне сяйво, живуть під ним, зітхають, складають пісні, моляться. Як мало треба людині, щоб жити, і як безмежно багато треба для цілого життя! Живуть тут під місяцем і вітром, серед овець, самотності й нужди такої, перед якою безсила людська уява.
У своїх безладних мандрах і метушняві Баязид натрапляв і на стійбища юрюків. Йому назустріч виїздили старійшини племен — іхтіяри, вклонялися, підносили чаші з верблюдячим молоком. І кожне плем'я мало свій одяг, свою мову, навіть чаші неоднакові — то дерев'яні, то з коштовного металу, то череп'яні, то видовбані з каменя. Дивно, як могли Османи об'єднати всіх цих людей, усі ці землі, звичаї й звички? Баязид ще міг зрозуміти силу меча, яким завойовують землі. Але що втримує їх, яка сила? Єдність, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють імами? Але ж хіба можна єдність плутати з одноманітністю, на яку людська природа ніколи не пристане? Коли й було тут щось справді однакове, то це убогість і нужда.
І житла юрюків, здається, схожі були саме завдяки їхній убогості. Три стовпи, на них натягнуто рідку чорну попону з козячої шерсті. Тканина сягає землі тільки з двох сторін — з півдня й заходу. З півночі й сходу, замість стін, невисока загорожа з циновок, покрівля піднята й відтягнута довгими вірьовками, закріпленими віддаля за каміння. Циновками встелено й долівку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глиняні глеки для води, мідний таганок, коло входу попони, збруя для віслюків або верблюдів, за наметом купка сухого верблюдячого кізяка для палива.
І так усе життя, століття, тисячі років, усю історію! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити.
Найдивніше для Баязида було, що люди ці не зачерствіли душею, не мали злоби, відзначалися добродушністю, вражали до сліз своєю гостинністю, а наївністю перевищували, мабуть, і дітей. Самі ж і сміялися над своєю наївністю, переповідаючи султанському синові химерні пригоди кочовиків. Як ішли два юрюки, а назустріч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм — і поїхав собі. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився мені, той — мені. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефенді? Той каже: забув. Тоді кинулися до каді. Суддя вислухав їх, подумав, сказав:
хто з вас дурніший, тому й уклонився.
Або йшли якось два юрюки і знайшли кавун. Стали думати, що воно таке. Вирішили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об дерево, за яким сидів заєць, і розбився. Заєць від страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тім яйці заєць, то самі б його розбили!"
Баязидові показали колодязь, з якого Ходжа Насреддін витягав місяць і, не витягнувши, заповідав вичерпувати воду, поки у відрі в когось все ж опиниться небесне світило. Так юрюки й досі черпають звідти воду для своїх овець та верблюдів.
Нічого не здобуваючи, крім найпростіших засобів для підтримання життя, юрюки водночас і не розгублювали нічого з того, що мали, жили міцною пам'яттю, передавали з покоління в покоління тяжко здобутий досвід, призбирували по крихті мудрість, якою пишалися не менше, ніж своєю волею.
Іхтіяри племені караєвлі — чорнодомних, мабуть, найбіднішого з бачених Баязидом, погладжуючи сиві бороди, розповідали шах-заде про юрюка, який перевершив усіх вельмож Стамбула. Зібрав, мовляв, їх султан і загадав загадку: в двадцять — тигр, у тридцять — лев, у сімдесят — корова, у вісімдесят — курка, а в дев'яносто — яйце. Ніхто не міг відгадати. А юрюк з-під Коньї, почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився в палац до падишаха і пояснив, що його величність султан, зображаючи перебіг людського життя, натякає на свої старощі. Султан обійняв юрюка і зробив його великим візиром.
Баязид не без затаєної думки переповів іхтіярам хадіс пророка. Спитав пророк правовірних ось так, як спитав би він їх: як ви будете вести себе тоді, коли емір буде як лев, суддя як обліз-лий вовк, купець як гарчливий пес, а правовірний між ними як налякана вівця в отарі, що не знаходить собі ніде притулку? Що має робити вівця між левом, вовком і псом?