Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, від якої іншому заціпило б. Мерщій кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге коліно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто запальні висловлювання. Завжди стає він жертвою своєї натури. Назвав козаків, а мав на гадці не цих лицарів свободи, з якими, власне, й хотів би послужити великому султанові, а отой людський мотлох, що труїть життя всім достойним людям. Хіба б він і сам не сидів спокійно в своїх маєтностях, коли б той мотлох не колотився безупинно і, сказати б, обурливо-злочинно?
Роксолана мовби тільки й ждала цих слів. Князь має намір оберігати від мотлоху великого султана? — спитала вона. Але як же може зробити це той, хто не вмів оберегти самого себе?
І коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона втомлено сказала, що вже не хоче знати більше, ніж знав від нього. Хай князь спокійно жде в їхній преславній столиці, а вона тим часом звелить написати про нього падишахові, якому, єдиному, належать тут усі вирішення.
Руки поцілувати князеві не дала. Сховала руки під себе, як то вміла колись робити валіде Хафса, сіпнувши бровою, показала бостанджіям, щоб вивели цього чоловіка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може, тільки вдала, що кивнула, а в того хитнувся світ у очах. Але був занадто впевнений, щоб відчути свою поразку й загрозливість у поведінці султанші. Загрозливість була хіба що в отому велетенському рубінові, який висів над троном і нагадував згусток тигрячої крові. Та й то ще не знати, кому загрожує той кривавий камінь.
Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений і сповнений пихи. Не мав сумніву, що зачарував цю славетну султаншу, перед якою дрижить уся Європа. Ось так кинувся від свого короля, порвав з ним, прибув до цієї чужої столиці, став перед владчою жінкою, приголомшив, знетямив.
Тільки опинившись за другою брамою на величезному яничарському дворі, до вже ніби й не відчувалися мури Топкапи, а вціліла від візантійців церква святої Ірини світилася таким заспокійливим рожевим сяйвом, Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися султанші на нестерпні умови свого життя в Стамбулі. Йому мали б негайно подарувати розкішний палац над Босфором, а тим часом він, Димитр Корибут князь Вишневецький, нидіє в підчерев'ї брудного стамбульського ринку. В жахливому караван-сараї, біля воріт якого дрібні злодії продають крадене взуття, розпатлані циганки з ранку до вечора викрикують непристойності, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамір не втихає ні вдень, ні вночі, а довкола ще ж бруд, сморід, нечистоти. Та ще й нудьга очікування султанського слова, якого не знати коли й дочекаєшся і чи й діждешся.
Все це князь мерщій викричав у обличчя Гасанові, який мав супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгій вулиці, але Гасан вислухав те незворушно.
— Де звелено, там князя й помістили,— сказав спокійно.
— Образа маєстату! — закричав Вишневецький.— Я мав би сказати султанші, і все б змінилося, як належиться моїй гідності.
— Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного теж не вернеш,— зауважив Гасан.
— Нехай пан довірений передасть султанші про моє обурення,— домагався князь.
— Султанша слухає лиш те, що хоче почути,— пояснив йому, майже відверто знущаючись, Гасан.— Тепер ясновельможному князеві, коли хоче діждатися султанського слова, треба сидіти смирно там, де сидить, бо тут дуже не люблять, коли чоловік крутиться, ніби на нього напала овеча хвороба крутець.
Князь не довго й витерпів. Сидів уже в Стамбулі кілька місяців, до того ж в умовах обурливих і принизливих, тепер мав сидіти в умовах не кращих ще стільки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулейманові, скільки йтиме той лист і чи буде на нього відповідь і коли.
Вишневецький покрутився ще місяць .чи два і звіявся. Гасан прийшов до Роксолани і повідомив майже радісно: "Як прибіг сюди князь, так і побіг собі. Як приблудний пес".~
І вона теж зраділа в душі, ніби позбулася смертельної небезпеки. Думала вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала колись його до Рогатина, а тоді розпачливо зустрічала, дивуючись, чому він не зостався там, не сховався в степах чи лісах; щоб не знайшла його османська смерть. Тепер був коло неї, життя й далі мав загрожене кривавим законом Фатіха, а вона без надії сподівалася, що якось воно станеться так, щоб саме Баязид сів на султанському троні і мав би він серце таке добре й щедре, що захистив би її Україну, нікому б не дозволив кривдити. Вона була б валіде при своєму синові і підказала б йому, а він прихилив би вухо уваги. Стане султаном Селім — вона однаково буде при ньому валіде, але Селім знікчемнілий від пиятики й розпусти, він не захистить нікого, ним не покеруєш, бо він мов мертвий. Баязид, тільки Баязид має; стати султаном, прийти й сісти на Золотий троп!
А він прийшов не султаном, а з тілом наймолодшого брата. Попереду прибіг зять Рустем, бився до султанші, щоб повідомити про смерть Мустафи, але вона вже й так про це довідалася, Рустема ж перед очі не пустила. Йшов у похід садразамом [82], тепер прибіг простим візиром? І це після того, як вона десять років захищала його перед султаном? За Рустема пробувала просити Міхрімах, але Роксолана була впертою. Лагідна впертість, якої всі боялися більше, ніж султанського гніву. Бо гнів швидко минає, а лагідна зневага може тривати роки й десятиліття. І тоді тебе мовби й немає.
Що приніс їй Рустем? Вість про смерть Мустафи і про своє власне падіння? Вжахнулася тій смерті, хоч у глибині душі, може, й ждала її вже багато років, сподіваючись на вибавлення своїх синів. Порятувати дітей своїх — для цього жила. Але ж не ціною чийогось життя! Не смертю чужою! А тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з її іменем, раз підозра впала на Рустема, її зятя і улюбленця.
Замкнулася в собі, в своєму власному світі, в який нікого не хотіла впускати, так ніби сподівалася відгородитися від безмежних довколишніх світів, повних горя, страждань і нещасть. І не відгородилася. За кілька місяців слідом за Рустемом прибув до Стамбула син Баязид з мертвим Джихангіром. Як же так могло статися? Чому мовчало її серце — ні знаку, ні поштовху, ні скрику? Тепер коло неї були і Баязид, і Рустем, і Міхрімах, нікого не відганяла, нікого й не впізнавала. Якийсь з імамів (чий він — Джихангірів, Баязидів чи котрийсь із стамбульських?) бурмотів про вмерлого її сина: "Ще до повного розквіту весни молодості вітер наперед визначеної смерті розвіяв пелюстки буття його високості шах-заде з трояндового куща його часу". Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченість. Усі приречені. Вона і її сини. Мов спалахи на чорних хмарах над Босфором, з'явилися і щезли її сини один за одним — Абдуллах, Мехмед, Джихангір — і не зазолотилося повітря, і світ не став барвистіший, як колись здавалося їй після кожних народин, тільки зступався світ високими стінами довкола неї і гримів султанським залізом, яке несло смерть усьому живому. Завжди є нещасні, беззахисні землі, які всі приносять у жертву, так само, як і люди. Вона принесена в жертву ще від свого народження — і вже нічим не зарадиш. Слухала Баязида, а сама думала про свою приреченість. Сумно усміхалася, а сама думала про те, що треба вміти плакати і мати змогу це робити.