І професор Кобилко, похитнувшися від світла, усвідомлює: таж самозрозуміло! Як це він раніше не здогадався! Це ж той самий придих-звук, із якого твориться всесвіт, і тому з цього придиху снується нитка до води й до дівчат, вичаровуючи на уста Кобилкові усмішку від невимовного блаженства, оскільки віднині він до кінця світу споглядатиме купальниць, водяних ткаль, які змусили його пізньої години податися до Ізару, щоб, примостившися на краю берега під сосною, дивитися, як руки безжурних підлітків висновують живу нитку з його серця, сповнюючи Кобилка певністю: так триватиме довіку.
Може, воно й тривало б довіку, якби одна з дівчаток, засміявшися (це прозвучало майже, як сплеск води, від якого розійшлися пругкі охрові кола з крильцями бабок), ненароком (чи навмисне, пильнуючи відлік часу?) не вдарила мокрою рукою по нитці, обірвавши її так нагло, що й на ранок усмішка не зійшла з уст захололого професора, ніби тієї миті він і справді ступив на стежку, з якої, за висловом Лавріна, завдяки професорській забудькуватості проґавив своєчасно повернутися на землю до Міттенвальдського табору, де над його тілом відслужували врочисту панахиду, що вразила Стецька (однак зовсім не виступом Аїда Харламповича Голки, бож інші промовці говорили не менш барвисте) майже з тією самою настирливістю якоїсь дуже важливої, розумом несхопної правди, що проступала з-за повсякденних, наче й знайомих, лише трохи учуднених слів, як тепер вигляд зеленаво-блідого й наче з середини прим'ятого отця Ґудзія (напевне, слуга Божий не ночував у ліжку), який, — так принаймні здалося Стецькові з порога, — надто дзвінким, а одночасно й надто глухим голосом, наче йому кожен склад вирізували з живого м'яса, правив службу, коли Стецько з паніматкою, наставленою просити в таборян пробачення за відсутність чоловіка, увійшов до церкви.
А втім, не виключене, що Стецька вразив не вигляд отця (хоча хвилинами незвичний вираз настільки розламував Ґудзієве обличчя, що Стецькові мимоволі заходилося серце: зараз треба рятувати Ґудзія, бо йому, невідомо звідки, загрожує смертельна небезпека, — відчуття, якого Стецько ніяк не міг притовкти, так само, як не міг збагнути, чому панахида по професорові Кобилкові приліпилася в його пам'яті до теперішнього Ґудзієвого вигляду. Адже, якби не зеленава блідість, — чи то лише падало ранкове світло крізь оливкові шийки пляшок, Ониськів винахід, вмуровані у три ряди високо попід стелею уздовж усієї стіни, замість вікон? — отець виглядав майже, як завжди, тільки час від часу йому спалахувало в зіницях чи від нестерпного болю, чи від ще не погамованого збудження, викликаного подією, яка досі тримала Ґудзія в полоні, хоч цього, крім Стецька, ніхто не зауважив. Можливо, що й Стецько не зауважив би, якби перед кінцем літургії, коли Ґудзій, заточившися, ніби уві сні, якось дивно, — таким Стецько ні разу не бачив Ґудзія, — провів рукою уздовж лівого боку, на рясі не появилося величенької плями крови, яку отець одразу ж затулив Євангелією).
Не вразила Стецька й Ґудзієва нехитра, хоч і задушевна проповідь. Тобто, трохи вразила, як завжди, коли Стецько слухав про світле й праведне, щоразу дивуючися, чому нічиє інше казання його так не зворушує (а Стецько, як не перешкоджала чарка, — горілка кидалася Стецькові не в голову, а лише в ноги, — не пропускав нагоди ні в греко— католицькій, ні в православній церкві послухати одну-другу проповідь, бож, властиво, тільки заради священичих оповісток він і вчащав до храму Божого, ще з дитинства винісши невигойне замилування до казань, і то чи не завдяки тому, що вони, — хоч і як інколи гіркота заболочувала душу, обертаючи світ на суцільну пустку, — завжди сповнювали серце розрадою: поки з амвона лунає слово Господнє, усім лихам дасться якось зарадити і люди прийдуть до тями?), попри те, що Ґудзієві проповіді не тільки не відзначалися особливою винахідливістю, а й подекуди звучали, як настирливе нагадування чогось дуже знайомого, лише тимчасово пущеного в непам'ять, ніби отець, поглинений думкою, як людям вкласти в груди, якщо не сніп то бодай скалочку світла, що його більшість зреклася, залякана м'ясорубкою зла, — з надмірної ретельности і сам не помічав, як повторюється?
Самозрозуміла річ, це ще не означало, ніби Ґудзій дослівно повторювався. Кожної відправи слуга Божий говорив про різне, однак те різне (не виключене також, що Стецькові це лише так запам'ятовувалося, оскільки, слухаючи Ґудзія, він частенько міркував про своє) зводилося до одного незмінного змісту, байдуже, чи йшлося про Содом і Гоморру, таборові неподобства, безхмарне сумління, ні разу не скаламучене сумнівами, самостійну Україну, чи відповідальність кожного за все, що в світі діється. Мовляв, він, Ґудзій, не гідний проповідувати слово Боже (він це завжди усвідомлював, тільки як же йому було йти проти волі Всевишнього, Якому саме тієї миті нічого ліпшого не трапилося на похваті, крім Ґудзія?), але нехай крізь недолугі слова люди слухають не його, грішного чоловіка й горе-священика, а живого Бога, власне сумління, якщо не хочуть перетворитися на купку мерзенної гиді, якої ніщо не порятує. Зло хутко просякає в серце, та не хутко звідти виходить. Отож нехай мають відвагу бути добрими й не відпекуватися від активного співчуття, боячися простягнути соломину потопельникові з міркувань, ніби добро не виплачується, і тому замість панькатися з ближнім, — ускочив у халепу, то й сиди, моя хата з краю! — треба швидше самому поколінкувати перед Мороком, поцілувавши ратицю зла, аби врятуватися від смерти. Найстрашніше не смерть, від неї й так ніхто не втече, — не вигнання, не каторга, а коли істота, створена на Божу подобу, зі страху за коротку секунду амебного животіння гасить у собі вічний вогник добра, забуваючи, що Всевишній усе знає, і все чує, навіть коли людині, затисненій, завдяки власній слабодухості, з усіх сторін свинячими писками зла, в розпачі і ввижається, ніби Він осліп і Йому позакладало.
Звичайно, чоловіка на похміллі, заки йому спасенна чарка ще не повернула втраченої рівноваги, пройняла б і менш доскіплива проповідь. Однак тепер не вона вразила Стецька (зрештою, він її навіть не повністю розбирав, заполонений відчуттям: його, Стецька, то раптом нема, хоч він і стоїть і не рухається, то він знову є, проте настільки чужий сам собі, ніби то й не він; а все це діється з ним виключно тому, що два кроки від нього з Юхима Котельникова, який поглядом палить Ґудзія, на Стецькових очах висотується чорна хмара— зашморг, чого інші, навіть попадя, чомусь не помічають, хоч Юхим через голови молільників, не поворохнувшися з місця, пробує цією хмарою-зашморгом удушити Ґудзія.