Розгін

Страница 140 из 218

Загребельный Павел

Камінь не поступився. Розтоплений, знов застигав, націлювався в небо похмурим Чортовим пальцем, виштовхнутий з свого мільйоннолітнього ложа, ще міцніше влягався в іншому місці гігантським Троном похмурих гірських сил, розкиданий вибриз-ками скель, обставив ними свої поранені урвиська, залив пекучий біль вічною прохолодою чистих морських вод, утворив незбагненної краси, може, єдині на землі бухти: Сердолікову, Жаб'ячу, Розбійницьку, Тиху, Бухту-Барахту,— а вдалині від берега поставив у морі Золоті ворота: дві кам'яні руки, вирвавшись з земних пекучих надр, обпалені й посудомлені, сплелися над водою високим, мовби храмовим склепінням, і під тим склепінням утворився вічний затишок і якесь притлумлене сяйво, що золотить усе довкола: і море, і повітря, і шорстку поверхню кам'яних рук.

Карналь пробував учитися первісним відчуттям. Дивитися, як по небу пливуть хмари, йти щодня в гори, забиратися у найди-кіші нетрі, разом з відчайдушними студентами балансувати на краю урвищ, годинами сидіти серед кам'яних розсипищ і спостерігати, як вигріваються на сонці ящірки і як пролітає до свого гнізда на вершині гострої сивої гори старий орел, що здійснює свої рейси майже з такою самою регулярністю, як пасажирські реактивні літаки, які щодня перемірюють небо між Кримом і Кавказом у всіх напрямках.

Ах, як просто було б слідом за Фаустом відкинути стривоженість і втому, відчути повносилі пульси життя, бачити світ молодим і юним, так ніби ти щойно народився і світ теж лежить перед твоїми очима, мовби в перший день творення. "І знов стрічаю свіжих сил припливом день, що настав, явившись із туману. В цю ніч ти, земле, вічним дивом в чуття мої дихнула первозданно. Бажання дії владне і рішуче в мені прокинулось, як мрія незборима. Я знов ожив, у день новий ідучи, в нове буття— осяяне і зриме. Отак воно в житті: безмірно довго ми прагнемо чогось із нетерпінням, та раптом зупиняємось безмовно — мети близької велич нас страхає. Життя світильник запалити хочем, а перед нами — полум'я безкрає. То що ж воно: кохання чи ворожість? Загрожує бідою нам стихія, і ми додолу погляд опускаєм, і перед нами враз усе тьмяніє".

Гори справді заспокоювали Карналя, він навіть сам дивувався, бо ніколи не вірив у цілющі властивості природи, про які так багато сказано й написано людством. "А ген у горах сніжнр-білі брили зажевріли в яснім промінні сонця. Вони раніше день новий зустріли, а вже до нас той день приходить згодом". Небесне склепіння безмежно струменіло над ним, немов неосяжна арка самотності, вивищувалася над ним Свята гора, що панувала над усім довколишнім простором, округло входила в саме небо своїми зеленими схилами, сідластою вершиною, на якій майже завжди спочивали хмари, то рожеві в сонячну днину, то покошлані перед негодою, то важко-чорні від дощових вод. Гору хтось назвав Святою, мабуть, аби підкреслити її відірваність від справ земних, заглибленість у небесне, у високе й несуєтне. Але життя жорстоко вдиралося в небесний спокій гори, один з її схилів високо, аж під самі хмари, був безжально оголений, і сизо світився камінь у рваних руйновищах, і здаля видавалося, що то й не мертва порода, а ніби худі, змерзлі тіла замучених не знати й коли тут людей, які вросли навіки в плоть гори, неначе нагадування про страждання й муки. Здається, на цьому схилі ще в часи стародавнього Риму раби ламали сизий камінь для палаців Нерона, а в цю війну фашисти, мовби згадавши про жорстокий досвід своїх далеких попередників, пригнали сюди наших полонених і теж, як давніх рабів, знущаючись й убиваючи, змушували ламати сизий, небачений камінь для спорудження якогось монструального страховиська, обіцяного божевільному фюрерові його прибічним архітектором і міністром Шпеєром. Не знати, чи вивезли звідти завойовники бодай баржу того сизого каменю, бо душі в полонених виявилися твердіші за камінь, вони не впокорилися, вважали ліпше вмерти й справді всі вмерли десь у тих похмурих каменоломнях, і ніхто не знає, де вони поховані, і коли тепер ночами світяться під тою горою поодинокі електричні вогні, то з надбережжя здається, ніби то світяться душі всіх невинно убієниих, які навіть у безіменності своїй домагаються права перейти в безсмертя.

В передгір'ях теж легко простежувалися просліди давнього життя, понівеченого, понищеного, занесеного намулом часу. Жили тут ще давні греки, розводили на сонячних, просонцених схилах виноград, перед греками були племена, від яких не зосталося ні імені, ані сліду, а там вигарцьовували в цій квітучій колись країні дикі орди кочівників, тоді розквітало ханство Східного Криму, чиї ще зусилля поховані тут під камінними розсипищами? Ще й досі вгадувалися то там, то там кам'яні тераси, басейни для зберігання води протривали впродовж тисячоліть майже неушкодженими, сади, вже давно спалені сонцем і вдавлені в землю несамовитими вітрами, перетворилися на чіпку косодеревину, на колючих покорченостях якої розпиналися тепер безсилі вітри й навіть саме небо.

Зате внизу, коло моря, життя кипіло безугавно вдень і вночі, билося дикими ритмами нічних танців, шуміло в притлумленому шереху тисяч підошов на асфальті набережної, вигравало барвами мелодій у транзисторах і переносних магнітофонах, вихлюпувалося з гучномовців на причалах, коло екскурсійних баз, ресторанів і кіосків, де меткі молодики торгували поназбируваними і так-сяк пошліфованими різнобарвними камінцями з місцевих бухт: сердоліками, агатами, халцедонами, малахітом, яшмою. Ще в інших диктових будках записували трудящих на пластинки, щоб кожен міг послати додому свій законсервований, сповнений відпускної збадьореності голос, а від причалів з маленьких білих теплоходиків з екзотичними й таємничими назвами "Ассоль", "Гілея", "Іхтіандр" невидимі уважливі голоси довірливо запрошували всіх бажаючих здійснити ранкову, денну або вечірню морську прогулянку — годинну, тригодинну або й цілоденну,— щоб "спочити" від тісняви й метушні пляжів, помилуватися виглядом давніх вулканів з моря, а ввечері дати спочинок очам, здаля спостерігаючи розсипи вогнів узбережжя. На пляжах кипіло з досвіту до самої темряви, тисячі засмаглих тіл, розкішні ферти в барвистих шортах, модниці в екстравагантних купальнях костюмах, безкінечний парад краси, завзятості, намагання сподобатися, залицяння, маленькі пристрасті, нікчемні переживання, швидка розрада в холодній морській воді й ще холодніші голоси чергових з рятувальних постів: "Верніться в зону купання!" Ці голоси незабаром стали для Карналя чи не найголовнішою прикметою цього закинутого на узбіччя курортних шляхів закутка. Перекриваючи гамір, верески, крики, сміх, музику, шум моря, з мертвою байдужістю, безвиразно, якось ніби залізно повторювали вони з ранку до вечора ті самі слова, ніби записані на плівку і відтворювані програвальними пристроями, незалежно від того, що діялося на морі й на березі: "Повторюю! За буями! Верніться в зону купання! Верніться в зону! На шлюпці! Вийдіть з зони купання! Увага на прогулянковій шлюпці! Вийдіть з зони!"