Достоєвський колись казав: "Сама наука не простоит минути без красотьі, обратится в хамство". Науково-технічна революція повинна слугувати не дріб'язковим цілям буденного споживання, а для збільшення людського могуття і краси, як вищої норми життя.
Але ось ми вивільнили титанічні сили й кинули їх на служіння прогресові. Сили ці часто невідомі, ірраціональні, непе-редбачувані й неконтрольовані. Резерфорд і подружжя Кюрі, розгадуючи таємницю атома, не думали про атомну бомбу. Ціол-ковський, мріючи в тихій Калузі про ракетні польоти в космос, не передбачив, що ракети можуть бути застосовані для транспортування до цілі термоядерних зарядів. Шукаючи щастя й порятунку в техніці, ми вимушені часом рятуватися від неї. Частіше й частіше виникають розмови про відповідальність учених, про моральність і неморальність науки. Але наукове відкриття не буває само по собі корисним або шкідливим. Той або інший характер надають йому люди, надає обстановка, політична система, в надрах якої воно здобуває своє застосування. Смішно звинувачувати Прометея за те, що злочинець підпалить ваш будинок. Просто треба вхопити за руку палія.
Так само необгрунтованою є думка про те, ніби автономна техніка обмежує традиційні можливості будь-якого суспільства, порушуючи встановлену ієрархію цінностей, і створює зрештою монолітну світову культуру, в якій усі не зв'язані з технікою відмінності й особливості лишаться тільки видимістю, де блимання пультів затьмарить усі спалахи людських пристрастей, а в прибійному шумі комп'ютерів загубиться кволий голос їхнього творця. Насправді ж матеріальне і технічне могуття в етичному відношенні нейтральне. Все питання в тім, як люди використовують це могуття. Всі спроби фетишизації того чи іншого винаходу, того чи іншого науково-технічного досягнення — заняття марне, часом просто смішне. Іноді такі теоретики в своїх розмірковуваннях бувають досить дотепні, їм не відмовиш у спостережливості, але я б назвав цю спостережливість поверховою, несуттєвою, бо вони помічають лише те, що впадає в око, не заглиблюються в справжню суть явищ. Таким є відомий і вельми популярний канадський вчений Маклюен. Він розглядає прогрес як розширення здатності органів людини, доповнених, продовжених знаряддями техніки. Ці знаряддя, коли вірити Мак-люену, мають мовби автономне буття, вони наділяються ним якимись незбагненними, ірраціональними, самодостатніми властивостями й спроможностями. Скажімо, Маклюен утверджує, ніби друкарський верстат роз'єднав людство, бо кожен сів у своєму кутку з книжкою, спілкуванню людей між собою настав кінець. Електротехніка й електроніка викликали зворотний процес, знову приводячи людей до племінної єдності — тепер уже, мовляв, у всесвітньому масштабі,— повертаючи нас до усного спілкування і безпосереднього сприймання, в світ емоцій і чуттєвого досвіду. Зір змінюється слухом, читання — слуханням, друковані знаки — телефоном, телебаченням, зібраннями, традиційними особистими формами контактів. Такі теорії розраховані на дітей — і не дивно, що Маклюен найпопулярніший серед студентів перших курсів. Бо хто ж сьогодні всерйоз може ставитися до проповідей чоловіка, який стверджує, що друковане слово роз'єднує людей?! Хай західний світ не визнає "Комуністичного маніфесту", Леніна і перших декретів Жовтневої революції, але ж у вас є біблія! А Гомер, Данте, Шекспір, Серван-тес, Толстой, Достоєвський — хіба не об'єднують вони людей? І чи he роз'єднує людей телебачення, програми якого присвячені пропаганді війни, расової ненависті, зневаги до трудової людини, до гідностей людських? Не поможуть ні супутники-ретран-слятори, ні колір, ні охоплення всієї планети міцною сіттю програм. Бо ж справа не в самому друкарському верстаті чи в телевізійній техніці, а в тім — у чиїх руках вони перебувають, злі ті руки чи добрі, про користь людства дбають чи про його нещастя і згубу. Тут кінчається наука, скажуть мені, й починається політика. Що ж, наука — теж політична, як і всі галузі людської діяльності. Дух теж і, я б сказав, найперше політичний навіть у тих випадках, коли він сам не усвідомлює цього і в безкінечній наївності вважає себе незалежним, відірваним від усього, замкненим у собі. Бо всі наслідки діяльності людського духу рано чи пізно неминуче стають, повинні стати надбанням суспільства і, отже, можуть бути і будуть використані політикою, соціальними інституціями, партіями, групами людей в тих чи інших цілях.
Досить було грандіозного вибуху людських знань, які породили ядерну енергетику, кібернетику, виробництво полімерів, нову генетику, як негайно виникли теорії так званого постінду-стріального суспільства, основною метою якого проголошено споживання. Герберт Маркузе, вловивши настрої деякої частини буржуазного суспільства, став проголошувати думку, ніби людина майбутнього — це homo eroticus без ніяких інтелектуальних амбіцій і розумової дисципліни. Людина — не творець, не мислитель, не сума духовності й героїки, а тільки споживач. Героїка замінюється комфортом, суспільство йде не до вищого знання, а до зручностей життя, людина втрачає своє призначення на землі, навіть праця — основна форма спілкування людини з дійсністю — стає чимось другорядним, позбавленим сутності, глибини й поезії, бо головне: консумпція, споживання, захоплення так званим підвищенням якості життя, що насправді веде до пониження людського роду, бо скрізь, де зникає духовність, де втрачається творчий підхід, де губляться високі цілі й критерії, людина деградує невпинно і неухильно.
Чи цього хотіли творці науково-технічного прогресу? Ге-гель говорив про іронію історії, іронію, якої уникнули тільки деякі історичні діячі. Маркс і Енгельс блискуче відповіли на це: —"Що значать крихти нашої дотепності в порівнянні з гігантським гумором, який прокладає собі путь в історичному розвитку!" Вся історія, по суті, була насмішкою над розумом, зусилля окремих людей, навіть геніальних, коли й не пропадали безслідно, однаково приносили зовсім не ті наслідки, яких очікувано, тільки соціалістична революція дала змогу суспільній людині стверджуватися активним, творчим суб'єктом, який не відчуває більше в своїх рішеннях і в своєму розвитку гніту відчужених суспільних відносин. Об'єктивні ворожі сили, які панували досі над історією, підпадають під контроль самих людей. Чому ж дехто вважає, ніби наука не підлягає ніяким упливам і контролю, ніби не залежить вона ні від часу, ні від місця, ні від окремих осіб, а існує, мов та всезагальна алегорія поезії в гетівському "Фаусті"? Говорити треба не про холод науки, без-почуттєвість, раціоналізм техніки, а передовсім про безособо-вість, ірраціоналізм того суспільства, з якому порвалися всі зв'язки між самим суспільством і людською особою. Наука — це віддзеркалення суспільства. Немає науки всесвітньої, науки взагалі. Вона має всі риси, суперечності, гідності того суспільства, в якому розвивається, і тих людей, які в ній працюють, І коли лунають голоси про кризу науки, то слід насамперед говорити про кризу суспільства, яке не вміє користуватися досягненнями науки й техніки.