— Пливемо до Бухти-БарахтиІ—закричав з корми Жора-моторист, закладаючи крутий віраж побіля Розбійницької бухти. Спазматично згойднувся берег, конвульсії пробігли навіть по кам'яних скелях, а що ж казати про людське серце? "Ще далі,— майже розпачливо подумала Анастасія.— А навіщо? І куди? І чого?" Всі в човні видавалися такими чужими, ніби вперше їх побачила. Та ще отой Костик, що знов загундосив: "Пусть неудачник плачет!" Власне, цей Костик не вартий навіть образи. Хто він і що? Десь учився, сам не знав, що з нього буде, на всі запитання про свій майбутній фах відбувався напівжартом: "Мій брат — кінорежисер".— "А ти?" — "А мій брат — кінорежисер". Вероніка була коло Костика — і цим усе сказано. Є такі стулені докупи люди, мов дві сім'ядолі у квасолині. Жора жив морем і моторкою. Півроку обслуговував курортників, півроку — сплячки, як у ведмедя. Жив між сонцем і сонцем, як ота симпатична комашка сонечко, добрий, безжурний і, здається, беззахисний, як і вона, Анастасія, або оцей молодий грузин Джан-суг, що його вони охрестили Князем, хоч він займався далеко не князівськими справами: викладав філософію в інституті. Отримувати зарплату за філософію — хіба це не те саме, що платити молодим жінкам лиш за перемірювання нових убрань, а саме в цьому полягає заняття модельерок, до яких ще недавно належала й вона сама.
В Бухту-Барахту проскочили крізь частокіл гострого каміння, що загрозливо стирчало з води, відлякуючи слабодухих, зате надійно захищаючи тих сміливців, які пробиралися в бухту. Костя й Вероніка з веселим галасом мерщій кинулися тягати на берег усе, що призначалося для шашлика, в своїй запопадливості вони ладні були винести з човна й самого Джансуга, Жора порався коло мотора, впівока позираючи на Анастасію, яка заклякло сиділа на своєму місці, чисто забувши про те, що треба сходити на берег, чи то не бажаючи зійти.
— Уже,— делікатно доторкнувся їй до плеча Джансуг,— ми припливли.
— Дякую, бачу.
— Треба було вмовити вашого знайомого попливти з нами. Він би приготував нам цей шашлик. Бо я справді, здається, не вмію...
— Хіба щастя в шашлику?
— Я теж думаю, що ні.
— Вам добре, ви філософ, а філософи завжди думають.
— Не тільки філософи. Думають усі.
— На жаль, не завжди. Іноді тільки відчувають. Особливо такі, як я.
— Попрошу на берег,— скомандував Жора,— судно ставиться на сушку.
— Воду вихлюпай,— попросила Анастасія.
— Не проси: сказав — забобонний.
— Я розпалю вам вогнище, Джансуг, —згода? — усміхнулася вона до Князя, намагаючись напустити на себе веселість і безтурботність.
— А що від цього зміниться? — сумно сказав Джансуг, і не знати, що він мав на увазі: чи то своє невміння смажити шашлики, чи беззахисність перед агресивністю Кості Бегемотика і Вероніки Глобус, а чи тривожний настрій Анастасіїн, який хоч і не пробивався відверто назовні, але не міг приховатися від нього, бо ж філософи вміють прозирати в суть речей навіть неприступних для простих смертних.
Костя й Вероніка вже купалися.
— Анастасіє, до нас! Вода — божественна! Чудо що за вода!
Голоси звідусіль, і може скластися враження, то ти справді потрібна всім цим людям, що вони без тебе не можуть, а отже, ти щаслива? Якби ж то! Звичайна курортна ґречність — не більше...
— Ви скупаєтесь, Джансуг? — спитала вона Князя.
— А коли втону?
— Тут, здається, неглибоко.
— Це здається лише тим, хто вміє плавати.
— Тоді я теж не купатимусь.
Він промовчав. Завжди приємно, коли гарна жінка жертвує задля тебе бодай дрібничкою.
— Я вже починаю мріяти, щоб мені вдався шашлик,— засміявся Джансуг.
— Будьте мужнім. Не лякайтесь невдач.
— До цього, власне, готуєшся вже від народження. А в мене ще й відповідна освіта. Саме не лякатися невдач.
Анастасія подумала, що така освіта пригодилася б сьогодні їй. Сьогодні? А чому не завжди? Хто іноді виграє, повинен би вміти й програвати. Вона сьогодні вже програла. Несподівано, неочікувано: було й нема. Не зуміла затримати. Не зуміла...
Взялася розпалювати вогнище, знадобився лісовий досвід. Джансуг дивився, як вона вправно викладає дрова, як готує розпалку.' Жінка для домашнього вогнища? Ніколи б не сподівався, зустрівши таку на березі, в модному купальнику, з сучасною зачіскою, з уміло накладеною косметикою або вміло позбавленою косметики перед купанням. Сучасність навіть у кінчиках нігтів — і домашнє вогнище? Гай-гай...
Шашлики, як і слід було сподіватися, не вдалися. Напівсирі, гіркі від диму, в попелі, з піском і, здається, навіть з камінцями, вони досить віддалено нагадували продукт, призначений для з'їдання, та однаково були з'їдені, бо все злагіднило вино, яке лилося щедро й невпинно, і вже й цілий світ видавався барвистіший і прекрасніший, ніж був насправді, то що ж там казати про якісь невдалі шашликиї
Поки жували сирі шашлики й пили вино, то мовчки, то по-муркуючи щось для годиться, погода непомітно змінилася, море взялося брижами, тоді побігли по ньому хвилі, а ще згодом, потемніле, якесь ошкірене, мало не озвіріле, воно прискочило до камінного частоколу довкола бухти, загриміло по той бік гострого каміння, нависло погрозою й неприступністю — не проб'єшся, не вислизнеш, не визволишся.
Джансуг перший помітив погрозливі прикмети, власне, перший сказав про те, що помітив, бо Анастасія стривожилася ще тоді, коли море почало брижитися.
— Вах-вах,— вдавано жахнувся Джансуг.— Що тепер з нами буде?
— Заночуємо в Бухті-Барахті! — радо закричав Костя Беге-мотик.— А ми з Веронікою накупаємося од пуза в штормовому морі. Ну, красота!
— Треба їхати,— сказала Анастасія.— Яка може бути ночівля?
— Це мені дуже інтересно — їхати! — свиснув Жора.— Може, ви мені скажете як? У мене моторка, а не гелікоптер!
— Це твоє діло, Жоро, як їхати. Мені до вечора треба бути в пансіонаті.
— А де тобі ще треба? — закричав сп'янілий від вина й недоем ажених шашликів Костик.
— Слухай, не кричи так, у мене вуха болять,— поскаржився Князь.
— І ти, Князь? — зареготав Костик.—-1 тобі хочеться в море? Але ж ти не вмієш плавати! Анастасія вирине, а ти втонеш!
— Я використаю тебе замість поплавка.
— Давайте повертатися, поки не розгулявся шторм,— звернулася до Жори Анастасія.— Ми повинні неодмінно повернутися,