— Та й я гарний,— зраділо позадкував од нього Кучмієнко.— Приперся зі своїм глеком на капусту. А ти ще мене в організатори... Який з мене організатор?.. Ти додому? Може, підвезти?
— Дякую. Пройдуся цехами, зазирну до Гальцева. Хочу глянути, як тисяча тридцята. Додому не хочеться...
— Ну, дивись. І знай, Петре Андрійовичу: моє плече — завжди для тебе...
Карналь дивився йому в широку спину і ненавидів себе за розмову, за багатолітню поведінку з Кучмієнком, ненавидів за все і нічого не прощав. До чого звести науку? До географії й топографії, до київської прописки. Мовляв, я вже двадцять років серед учених, а сам досі не вчений. Розум і порядність не залежать від географії. Але Кучмієнко не хоче цього знати. У нього логіка начальника паспортного столу. На роботу вас візьмуть, коли матимете прописку, а пропишуть, коли матимете роботу. Моряком можеш стати лише тоді, коли живеш у Одесі, міністром — коли прописаний у столиці, академіком — коли можеш пішки дійти до академії за чверть години. Вбивчо проста й переконлива (для них самих!) логіка кучмієнків. Місяцями пішки добиратися, а тоді роками пробиватися в справжню науку, як Ломоносов,— це не для кучмієнків. Ну, так. А де ж ти був? Наша демократія розбудила таланти, але нездар-ність — теж. Бо коли талант прокидається, нездарність теж не хоче спати і квапиться захопити вигідні позиції, відсунути талант, іноді й знищити його, щоб самій вільніше почуватися. Чи ти знав і чи враховував це у своїй роботі? А може, Кучмієнко — це твоя антиособистість, той душевний шлях, який приховуєш навіть од себе самого, живий докір власній недосконалості? Ти вважав, що люди йдуть за тобою лише тому, що належиш до тих, за ким ідуть. Але хіба Кучмієнко не думає про себе так? Учені — це люди приголомшені своїми науковими ідеями. А хіба Кучмієнко не належить до людей приголомшених? Він зацікавлений механікою роблення кар'єри, а не розвитку науки, але для стороннього ока побачити різницю майже незмога. Один росте завдяки своїм досягненням у науці, другий творить поряд свій паралельний життєпис, який спирається на прислужництво й підлабузництво, що перетворилися в нього на поезію, на епос, він теж росте завдяки якимсь незнаним і незбагненним зв'язкам, знайомствам, покровительству й підтримці, нагадуючи міраж, породжуваний невидимими предметами згідно з законами заломлення. А хто може розібрати, де цінність справжня, а де фальшива? Адже навіть брехня не може всуціль складатися з неправди. І коли він, Карналь, так довго тримав Кучмієнка коло себе і спокійно спостерігав, як той займає чиєсь місце, то, виходить, сприяв не самому тільки Кучмієнкові, а й тій частці кучмієнківщини, яку мав сам? Невтомний у переліку (хай і мовчазному) власних гід-ностей, звик до фіміаму, відчував його запах ще здалеку, ніздрі тріпотіли йому від хтивості, радо підставляв обличчя під дощі похвал. Хто це — Кучмієнко чи Карналь? Занадто чутливий до виявів людської глупоти, Карналь часто не давав нікому розтуляти рота, вважаючи, що право мовлення належиться йому за становищем, і перетворюючи, отже, демократію на респектабельну форму диктатури. А хіба Кучмієнко не трактував поняття демократії так само в своїх власних інтересах?
Моралістам неминуче загрожує самотність. Суворістю ще нікому не вдалося викликати прихильність до себе. Тільки відлякуєш. Колись був релігійний догматизм, людство його відкинуло, не прийняло воно й догматизму політичного, інтелектуальний догматизм, здається, належить до найстрашніших різновидів, ті, хто його сповідує, добрими бути не можуть, вони по-своєму жорстокі, в своїй зарозумілості вони не прагнуть навіть до зрозумілості, вони не знають і не прощають ніяких відхилень, ніяких відступів, щонайменших відмов од власної думки. їх не переконує навіть приклад Галілея, що іноді тільки відмова від власної думки робить життя можливим. Людина думає не тому, що в неї є мозок, а мозок у неї тому, що вона думає, так само як крила в птаха для того, щоб літати. Але ж чи всі здатні до польоту? І ось тут з'являється усміхнений, добродушний Кучмієнко з своєю заспокійливо-цинічною формулою: не кожен може стати великим, але постояти коло великого може. Або: коли не всі вміють мислити, то їсти може кожен. І Карналь, розуміючи, що Кучмієнко промовляє до слабостей людських, тримає його коло себе. Він потрібен йому для усування напруженостей, для уникання розходжень, для примирень і розв'язування конфліктних ситуацій. Колись Кучмієнко сам вигадав собі посаду заступника з загальних питань, ніхто не знав, що це таке, Карналь теж не знав, але змовчав, згодився, з затаєним вдоволенням спостерігаючи, як Кучмієнко перетворювався на Великого Обіцяль-ника, як приймав на себе всі бурі й пристрасті людські, злагіднював, удобродушнював, поляпував по плечах: "А, голубчику, що тобі? Квартиру, надбавку, орден, "Жигулі", телефон, путівку? Приходь, підпишемо, все буде..." Було чи не було, а все обходилося, Карналя не турбували, він радий був, що дають змогу зосереджуватися на головному, і ніколи не думав: якою ж ціною? А ціна була: Кучмієнко. Тепер той переступив межу безсоромності (дивно, що так пізно, міг би й раніше), його вже не вдовольняє ні його становище, ні, сказати б, освітній ценз, йому хочеться найвищого наукового рівня, тоді вимагатиме лауреатства, тоді спихатиме Карналя з директорства і, ясна річ, не на користь молодого Гальцева, а для себе, бо ж він — величина. Всі горобці сірі, але не для горобців. І коли Карналь мирився з сірістю Кучміенка, то хіба не сірий він сам? Комунізм і кучмієнки — несумісні. Це поняття просто ворожі. А Карналь і комунізм? Знак рівності? Аби ж то він міг очиститися від нашарувань своїх людських слабостей, які, на жаль, іноді переважали.
Але чорні думки в Карналя посвітлішали, коли він через лабораторний корпус пішов скляною галереєю до виробничих корпусів, де вже кінчалася зміна, але панувала спокійна ділова атмосфера, все світилося молодістю, радістю, якимсь майже натхненням, бо тут навіть у механічних цехах, що на всіх заводах не належать до найчистіших, сяяння від безлічі дрібних латунних і бронзових деталей створювало відчуття святковості й прибраності. Начальник цеху гальваніки, так само молодий, як усі тут, на запитання директора про справи засміявся: