— Ми з вами прекрасно порозумілися, дякую вам,— сказав Олексій Кирилович.
— А я вас цілую. Ви милий, милий!
Він поклав трубку, усміхаючись. Ось маленькі приємності посади помічника. Звичайна людська подяка, а відчуття таке, ніби нагородили тебе найвищим орденом. Зненацька йому здалося, що в заплутаних секретарських механізмах сталася помилка і цю його розмову записано як продовження бесіди з Карналем. І цю, й ту, що з Кучмієнком. Олексій Кирилович уявив собі пісні обличчя "параметрів", почув їхні знудьговані голоси, побачив, як вдавано уважно дошукуються вони в його словах наукових істин, і його охопив такий жах, що він миттю вискочив з кабінетика.
— Що з вами, Олексію Кириловичу? — глянувши на його сполотніле обличчя, вигукнула секретарка. Але він уже встиг кинути погляд на прилади й переконався, що його побоювання не мають ніяких підстав, вмить заспокоївся і звичайним своїм тоном попросив:
— Замовте два СВ до Придніпровська на ту п'ятницю.
— Для академіка і для вас?
— Як завжди.
"Чому я повинен робити людям добро? — подумав Олексій Кирилович.— А хто зробить добро мені?"
Але думка була випадкова, прослизнула непомітно, не полишила по собі ніякого сліду, і він заглибився в купу листів, які передав йому Карналь для відповіді.
До кабінету просунула голову секретарка, пошепки спитала:
— Олексію Кириловичу, ми тут засперечалися. Як було звати дружину Петра Андрійовича?
— Айгюль. А що?
— Та ні, по батькові. Ніхто не знає, як її по батькові. Я кажу — Гайліївна, але мені ніхто не вірить.
— Я б вам не радив. Не треба травмувати Петра Андрійовича.
— Та хіба ми травмуємо? Ми ж між собою. А питаємо вас. То не знаєте?. ~
Історії поневірянь ніколи не були МОДНІ. Завжди охочіше слухають героїв. Карналь ніяковів, коли його питали про фронтові пригоди, все для нього потьмарилося отими страшними кількома місяцями концтаборів, хоч саме звідти, може, виніс найбільше вміння цінувати людську думку. Злети, моя думко, на крилах золотистих.
Після Капітанової смерті вони з Професором кинуті були в .команду "бомба-генералів", себто смертників, які приречені були викопувати авіаційні бомби, що чомусь не вибухнули. Щоденна гра з смертю, гра сліпа й безнадійна. Два тижні Професор і Малий уникали смерті, тоді спробували тікати ще раз. Знову їм спершу мовби й пощастило, але знов безглуздий випадок, ще раз видано їх майже як тоді з Капітаном, Професора автоматна черга поклала на смерть, Малому прострочено груди, ледь живого привезено його до табору, кинуто вмирати, але знов пощастило, бо підійшли американці й захопили табір з усіма, хто там був: живими, напівживими, вмирущими й мертвими. Наштриканий американським пеніциліном, опинився Карналь у Парижі в представника Ради Народних Комісарів, звідти переправлено його негайно до Марселя і радянським теплоходом повезено до Одеси разом з сотнями таких тяжкопоранених, як і він. З ілюмінатора бачив він тепле гомерівське море, зазирав крізь круглий отвір просто в очі юнакові Неаполь із зеленим конусом Везувія, пропливали повз Карналя крутоберегі архіпелаги Ёгейського моря, в сизій імлі здіймався над молочними водами Босфору Стамбул. Ох, пропливти б там здоровим і дужим, вийти на берег, побачити білий мармур Парфенона, зелені колони Софії Константинопольської, вдихнути пахощі лаврів і троянд, відчути на обличчі вітер, який напинав паруси ще Одіссеєві й запорожцям!
Та повертався на рідну землю — і що там усі моря світу!
Одеса не прийняла зарубіжного транспорту, не могла прийняти, бо всі госпіталі були переповнені пораненими. Карналь не побачив Професорового міста, нічого не побачив, окрім безмежних розливів води. Тоді знов пливли, тепер уже по своєму, Чорному морю, пливли на Кавказ, але й на Кавказі всі госпіталі були повнісінькі поранених. Карналя везли далі й далі, тепер дивився з вікна санітарного поїзда, бачив гори, вгадував клекотіння річок, доторки ласкавого зеленого вітру. Тоді плив по Каспію, лишалася позаду Європа, в якій народився, де вмирав, але не вмер, де бився і вже мовби прожив безконечне життя. Посеред Каспію наздогнала їх вість про Перемогу. Поранені кричали, плакали, сміялися, потрясали забинтованими й обгіпсованими руками, хто міг, обіймався з товаришами, Перемога наздогнала їх, і тут, серед хвиль, вдалині від війни, вони не мали під собою навіть землі, щоб твердо стати на неї ногами, упевнитися в своїй цілості, вистрілювати найрадісніші салютні залпи цілого свого життя, зате було над ними бездоганне голубе небо, і сама Перемога уявлялася безмежно чистим, голубим, глибоким, радісним святом, рівного якому ще не знало людство за всі тисячоліття своїх страждань і радощів.
Берег Європи був по-весняному ласкавий, мовби намагався відшкодувати пораненим усі страждання війни, він проводжав їх приємною прохолодою, молодою зеленню, пахощами квітів і моря, а з другого берега дихала спекою пустині Азія, вдарила в обличчя палючими вітрами, обпекла, приголомшила, знетямила. Поїзд гримів крізь Каракуми. В пустині догорала весна, трави губилися в пісках, над безводними видноколами лиш зрідка здіймалися зелені острівці станцій. На мить вибухнув зеленою свіжістю дерев і води Ашхабад — і знов пустеля, фіалкова безнадійність небес, тисячолітня мовчазність пісків, сумовита незграбність верблюдів, розпачливе ревіння віслюків, туркмени в чорних кучмастих папахах-тельпеках, яскраве вбрання туркменок— синє, червоне, сріблясте, вогнисті погляди, чорні брови, чорні коси, чорна смага на устах.
Доля мовби відшкодувала Карналеві всі його найтяжчі втрати. То показала море незабутнього Професора, то кинула тепер на землю Капітана Гайлі. Та чи ж затримається він тут бодай на короткий час, чи везтимуть його далі й далі, і не зупиниться ніколи й ніде, мов вічний дух непокою й безпритульності?
Поїзд нарешті зупинився. Була ніч, було перехрестя тисячолітніх караванних шляхів, безнадійно старе місто Мерв, зване тепер Мари, колись, мабуть, всуціль глиняне, тепер цегляне, але погано обпалена цегла мала колір сирої крихкої глини. Важкий тисячолітній пил, тиша, спека. Карналя повезли ще далі, в самі надра пісків, повз якісь давні руїни. Він би волів затриматися в Марах, бо там десь мав бути конерадгосп Капітана Гайлі, але лікарі суворі, їхнім присудам мали коритися всі поранені, і його висаджено в Байрам-Алі, бо мав ушкоджені не тільки легені, а й нирки. Про цілющість повітря Байрам-Алі розповідали легенди, з чоловіка вилітала там уся шкідлива волога, там виліковувалися без ніяких медикаментів, там творилися чудеса, там виживали навіть ті, хто не хотів більше жити. А Карналь хотів, бо ще й не жив, бо налічував від народження заледве двадцять весен. Двадцять, а що вже позаду! Страшно озирнутися, незмога уявити!