По той бік озера серед сосен стояв старезний кучмастий дуб, чорне плетиво могутнього гілля ховалося в густій, незважаючи на осінь, зелені листя, аж унизу, під деревом, було темнувато. Вони опинилися під тим дубом якось несподівано, обоє водночас злякалися темряви, яка панувала під старим віттям, Анастасія заблукала поглядом у гіллі, Карналь теж помандрував туди, не знаючи, що там шукає, і обоє майже водночас побачили високо, майже десь коло верховіття велике гніздо, складене з грубого паліччя, кострубате, незграбне, але міцне, мабуть, таке, що не струсили б його звідти ніякі вітри.
— Чиє воно могло бути? — подумав уголос Карналь.— Невже орлине?
— А чому б тут не бути орлам?
— Я надто недосвідчений... але таке велике гніздо...
— Хочете, я полізу й подивлюся?
— Високо ж. Та й що ви побачите? Гніздо покинуте, може, багато років тому...
Але вона вже не слухала. Легко позбулася черевиків, підстрибнула, вхопилася за найнижчу гілку, блиснула перед Карналем білими стрункими ногами, по-хлоп'ячому вправно і швидко подерлася вище й вище, і в Карналя зненацька теж виникло дурнувате бажання подряпатися й собі слідом за Анастасіею в оте заквітчане різьбленим дубовим листям піднебесся.
"Очевидно, в мене щось негаразд з психікою",— подумав він, намагаючись пригасити темний шал крові і з жахом відчуваючи своє цілковите безсилля.
— Нічогісінько! — гукала від гнізда Анастасія.— Ніяких слідів.
— Спускайтеся,— крикнув Карналь.— Я ж казав...
Униз вона злазила повільніше, обережніше, лагідно світила йому згори своїм усміхом, чи то вдавано, чи й справді знесилившись, кілька разів не потрапляла ногою на гілку і загрозливо зависала, ледь тримаючись, а Карналеве серце щоразу падало в безвість, од жаху він заплющував очі.
Вже опинившись над головою в Карналя, Анастасія виявила, що нижні гілки все ж занадто високо від землі, вона ніяк не могла наважитися зістрибнути, примірялася, вагалася, прицілювалася, тоді, крикнувши "Тримайте!", упала просто в його розпростерті руки, він відчаєно обхопив її, його засліпило її розсміяне обличчя, обпік доторк грудей, стегон, вибухнуло в тілі якесь гігантське тропічне дерево з тисячами коренів і мільйонами гілок, з соковитим листям і барвистими квітками, в за-запахах і барвах, здатних викликати дрож і сміх. Все в ньому здригалося від того дерева, і якийсь сміх бився в грудях, але він пересилив себе, він мав триматися будь-що, хоч був завжди й до кінця людиною, мав гарячу кров і палку уяву,— обережно підтримав Анастасію і поставив її на землю, вірніше кажучи,— відтрутив її од себе, а тоді подав черевики.
— Казав же вам: не треба було так високо... Видно й так, що покинуте...
Вона взулася так само легко, як і роззувалася, стріпнула волоссям.
— Сонце скоро зайде, а мені треба вибратися звідси завидна...
— Дивуюся досі, як ви могли сюди проїхати... Але вона не хотіла про те, як їхати й проїхати.
— Ви знаєте, що таке рай? — спитала несподівано.
— Рай? Ніколи над цим не задумувався.
— Рай — це вода й дерева. Ось як тут. Уявляєте, як тут улітку. Покупатися б у цьому озері! Ви знаєте, чому люди люблять купатися?
— Ну...
— Ви й над цим не задумувалися, правда ж? Тому що голі — щасливі! Все скидають з себе і лишаються самими собою. Хочете, я покажу вам лосині горби?
— Але ж вам...
— Буде пізно? Встигну! Хочете, я вас підтримуватиму!
— Може, я вас?
— Хіба не однаково?
Вони пішли від озера, далі й далі в дивно погорблений ліс, легка сила несла їх вище й вище, над ними було небо, довкола нікого й нічого, крім мовчазних дерев. Вони не чули навіть птаства, тільки шелест сухого листя під ногами, биття власних сердець і тиша, тиша. Анастасія тримала Карналя за руку, він тримав Анастасію. Хто кого вів, завів, звів? І знову мовчали, так ніби не мали чого сказати одне одному, а потім, коли опинилися на одному з круглих горбів під стрункими молодими дубами і вдарило їм в обличчя червінню призахідного сонця, Карналь, ніби вперше помітивши, що тримає руку Анастасії, несміливо спитав:
— Ви дозволите поцілувати вашу руку, Анастасїє?
Запитання було таке недоречне тут, у цьому царстві самотності й краси, що слід було б засміятися їм обом, але Анастасія не знати чого злякалася, висмикнула свою руку, відбігла від Карналя, закричала майже відчаєно:
— Ні, ні, прошу вас, Петре Андрійовичу! Я не гідна цього, не гідна... Не треба! Ні, ні...
Побігла вниз по схилу, тоді, ніби спам'ятавшись, стала, переконалася, що Карналь іде за нею, не хотіла кидати його тут самого, мала вивести з цих горбів, і лише коли знову поминули озеро й опинилися коло підніжжя поруйнованого старою сосною горба, Анастасія з такою самою полохливою— затятістю, як і там, де Карналь допустився необережності, підбігла до Петра Андрійовича, війнула на нього своїм тонким теплом, лишила йому на щоці пекучий приторк уст і кинулася мерщій до машини.
— Анастасіє! — спробував був погнатися за нею Карналь,— Стривайте!.. Ми ж ні про що...
— Я приїду в ту неділю! До побачення, Петре Андрійовичу... Простіть!..
І маленька машинка загубилася між деревами, покотилася далі й далі, а з нею покотилося й Карналеве серце. Чи не покотилося? Не міг і не хотів цього собі сказати. Пробував гнатися думкою за Анастасіею, відгортаючи від себе всі застороги й побоювання. Неспогадано ставала для нього дияволом, спокусою, обіцяла вибавлення, порятунок від пригніченості духу, від страждання, яке загрожувало розростися до розмірів небажаних, вона чомусь уявлялася ніби синонімом вічності й безсмертя, але ж була просто жінка, поза всім, а він? Чи не комічна він постать поряд з Анастасіею? І чи не безглузда ця його мандрівка в молодість? Розквіт душі? І в такий час, коли душа твоя зранена, зболена, майже знищена. Хіба не суперечить це законам природи, людській моральності й просто здоровому глузду? Але здоровий глузд — це косність і обмеження, проти яких ти все життя боровся, а природа ж така свавільна! Щастя— в почуттях,, безчуттєвого щастя не існує. Закохуються навіть міністри, президенти, диктатори. А як бути з академіками? Хоч вони переважно старі, але ж кожному дурневі знати, що "любви все возрасты покорны" Це дурень. А коли ти математик? І все звик лічити, зіставляти? Числа, мабуть, виникли так само непростежено-дивно, але й закономірно, як і слово "свобода", тому користуватися і тим, і тим треба обережно і відповідально. П'ятдесят і двадцять п'ять чи тридцять — як зіставити?