Цей лист не був схожий на довоєнні. Був набагато коротший.
"Дорогий мій синок Петько! Вже й не ждав почути тебе живим, бо прийшло на тебе аж дві похоронки, й почали мені платити за тебе пенсію з военкомату, а село наше фашисти все спалили, тільки хати в Стрижака та в Федора Мусієнка вціліли, бо під черепицею, а чоловіки ще ніхто не вернувся з війни, й не знаємо, чи повернеться хтось. Твого дядька Сашка фашисти розстріляли в Потягайлівці в глинищі, а перед тим у районі заставляли з партизанами тягати по грязюці сани й били його, бо він був командиром партизанського загону, та його хтось видав. Дядька Назаря Набоку вбило бомбою, вже як наші наступали, а німці бомбили переправу, то дядько Назар хотів сховати корову, ми його відмовляли, а він уперся, побіг за коровою, бомба як сюркнула, то ні корови, ні дядька Назаря. Мене поліцаї двічі хотіли розстріляти, бо знайшли в нас портрет Сталіна, який моя жінка Одарка Харитонівна, а твоя мачуха, сховала в полові на горищі. Ну, не розстріляли, а з хати вигнали, то ми всю війну жили в землянці, а тепер і все село в землянках, бо фашисти, як одступали, їздили по селу й смолоскипами штрикали під кожну стріху і ждали, поки все згорить, а хто пробував гасити свою хату, то били з автоматів, і вбили тітку Довганьку й старого Дейнегу. А дід Пакілець уночі облив усю кришу розбовтаною глиною, так воно не горіло, то фашисти ви-тягли його з очеретів і заставили обдирати аж до куликів, а тоді підпалили крокви й розвалили стіни. Колгоспу ми не розпускали, таємно тримали, хто в селі зостався, а як наші прийшли, то зорали й засіяли корівками і вже дали врожай для нашої доблесної Червоної Армії, а це вже провели другу весняну сівбу після визволення і врожаю ждем гарного. Найбільша ж моя радість, що ти виявився живий, вже як приїдеш, то побачиш усе, й про все розповім тобі, ждуть тебе всі і передають поклони, а я зостаюся з пошаною до тебе твій батько Андрій Карналь". Збоку була дописка: "Повертайся, дорогий синку, я твій батько Андрій К.".
Життя розчахнуте між сподіваннями повернення й дикою розпукою безнадії. Коли йшли на фронт, якось не думалося про повернення, бо й як же могло бути інакше. А тоді рідний дім, і край, і рідна земля віддалялися й віддалялися, їхні обриси розмивалися жорстокими водами війни, повивалися її чорними димами, губилися в пезміримій далечі—чи ж повернешся? Але з фронту кожен мав повернутися бодай мертвим, бо на фронті кожен боєць живе надіями на перемогу загальну й власну над ворогом, а переможцям судилася вічна пам'ять. Що лишалося для тих, хто попав до фашистів, у концтабірний світ, де знищувано не тільки людей, а й усі спогади, де навіки вмирала пам'ять? Звідти не поверталися, були втрачені світом безнадійно й безповоротно, як листя з дерев, як дощі з хмар, як розтанулі сніги повесні. Тож коли чудом порятованим щастило повернутися, то здалося їм, що світ не зауважив ні їхньої відсутності, ні нової появи. Відчували безпритульність, були від самого повернення обтяжені провинами, про суть яких не дано їм ніколи дізнатися, ще добре, коли хто мав родину, мав домівку, коли його ждали невтомно й затято. А Карналь нічого не знав: чи е село, чи живий батько, чи може сподіватися на повернення.
Батьків лист мовби заново спородив Карналя на світ. Лікарі не вірили власним очам. Молоденький лейтенант, такий безпомічний і зранений ще вчора, відразу став на ноги, рани його й не загоювалися, а просто зникли, ніби їх і не було ніколи, він набридав щодня з домаганнями, аби його виписували з госпіталю, його не лякало ніщо: ні спека в пустелі, ні безмірні віддалі, ні непевність становища в житті, в якому був так немилосердно й безповоротно закреслений і тепер навряд чи й буде занесений будь-коли в його почесні реєстри.
Додому й додому!
Виписався, забрав своє таке-сяке майно, мав досить кумедний вигляд у американсько-європейських обладунках посеред розпечених пісків; шерстяний костюм, товста шинеля, грубі бо-тинки, велика торба, напхана хтозна й чим, а на голові піхотний парадний офіцерський кашкет — подарунок товариша по палаті, старшого лейтенанта з Вологди, Васі Порохіна. У кишені мав проїзний літер аж до найближчої від батькового дому станції (а між Байрам-Алі й тою станцією тисячі кілометрів, сотні пересадок, переповнені поїзди або й ніяких поїздів!), але передовсім хотів попрощатися з Капітановою родиною, для чого повинен був знайти десь у розгалуженнях Мургабу конерадгосп, дійти туди хоч навіть пішки".
6
Карналь мав би вже давно переконатися, що належить до людей, яким щастить і в найтяжчих нещастях. Бо хіба ж це не стверджувалося його дотеперішнім життям? Не вмів хвалитися своїм фронтовим досвідом, пригнічуваний постійним нагадуванням про ті кілька жахливих місяців концтабірного вмирання. Але міг би ось у цій розпеченій пустелі розповісти, скажімо, про те, як з водія-сержанта, який два роки возив снаряди на батарею, в один день став піхотним командиром, одержав орден, а згодом і лейтенантське звання. Його тритонка, якою возив снаряди, була ще щасливішою за нього. Безсмертна машина, вічна як рух. Він тримався коло неї й завдяки їй, вірив, що доїде на ній і до кінця війни, але того дня машина все-таки не витримала. Сталося те в польських лісах. Піхота, перебравшись через байраки й чорториї, напоролася на фашистського кулеметника, який засів на кам'яній дзвіниці старовинного містечка і не давав вигулькнути з лісу навіть миші. Ясна річ, того божевільного кулеметника можна було просто обійти стороною і розвивати наступ далі, але фронтовий закон велить не зоставляти в себе в тилу жодного ворога. Десь у штабі вирішено виколупати того фашиста з кам'яного сховку з допомогою артилерії, піхота звернулася за поміччю до артилеристів, ті відповіли, що стріляти з гаубиць по якійсь там дзвіниці однаково, що вцілити в горобця, тоді командир піхотного полку дав артилеристам цілу роту, яка мала б перенести на плечах гаубицю через усі чорториї і яри, поставити її на узліссі, а вже звідти прямою наводкою по ворожій вогневій точці. "Рота" на фронті означає далеко не те, що в тилу. Казати треба: те, що зосталося від того, що колись звалося ротою. Було там, може, вісімдесят, а може, й п'ятдесят бійців, а може, ще й менше. На всіх один лейтенант і три сержанти. Але й того було досить, щоб поставити гаубицю на саморобні дерев'яні ноші й перенести на плечах до узлісся. Карналеві командир батареї наказав підвезти боєзапас. "Підвезти" — означало майже те саме, що й "рота". Це був саме той шмат землі, де колись чорти гопки били. Ні проїхати, ні пройти. Але Карналь проїхав так, як міг проїхати лише він на своїй машині. "Там, где пехота не пройдет и бронепоезд не промчится, угрюмый танк не проползет, там пролетит стальная птица". Його тритонка була мовби сталевою птицею з пісні, й Карналь чув перші постріли, хотів бігти, щоб покликати артилеристів за снарядами, передумав і вирішив понести їм у подарунок бодай один ящик. Досі все визначалося словом: "Давай!" Давай на пряму наводку! Давай вогню! Давай снаряди! Давай, давай, давай! Коли є накази, тоді легше. Твоє діло — виконувати. Відповідальність за тим, хто наказує. Та ось ти забрався в чортячі нетрі з своєю невмирущою тритонкою, довкола камінь, дерево, дороги — ні вперед, ні назад, ніде нікого, ти сам, і по тобі зненацька починають бити фашистські автоматники. Водій-ський закон велить: прориватися! Але тут прориватися не було куди. Втікати назад? А снаряди? А наказ? Тоді вступає в силу інше: переждати! Карналь випав з кабіни, заліг за каменем, лиш тоді збагнув, що стріляють, власне, не по ньому і не з-за кожного куща. Просто били розривними кулями, тому й рвалося довкола, лопотіло, лякало, вганяло в паніку. Отже, він виявився відрізаний від своїх. Відрізаний і оточений, але ж не сам. Не бачив нікого з своїх, зате знав, що вони є, що вони тут, що буде з ким відбиватися. Вискакуючи з кабіни, встиг ухопити свій старенький карабін, на поясі мав дві гранати-"феньки" — озброєння для цілого маленького гарнізону, чорти його бери!