— Хто це? Начальник якогось цеху? Головний інженер? Директор?
— Просто Совинський. Ніякий не начальник. Та ми його можемо викликати сюди.
— Навіщо ж? Коли можна, то я б хотіла пройти до нього. Де він? На заводі?
Дівча некліпно дивилося на Анастасію, аж вона занепокоїлася.
— Чому ти так дивишся? Що сталося?
— Ви живете в столиці?
— Очевидно.
— І завжди там жили?
— Ну, не зовсім. Яке це має значення^
— А там що — вже "міні" не носять? Анастасія засміялася.
— Хто хоче — носить. А я завжди носила на півлитки. Мені так подобається. Може, тому, що маю худі ноги.
— Але ж ви така струнка.
— Це, мабуть, тому, що любила кататися на конях і на ковзанах. Ще змалечку.
— На ковзанах я теж.
— Маєш гарні ноги. Тобі личить "міні". А цей Совинський.., він у вас давно?.
— Я не знаю. В нас багато людей. Самих комсомольців дві з половиною тисячі. А ви чули про Совинського?
— Тільки про академіка Карналя.
— Ну, про академіка всі чули.
Анастасія подумки всміхнулася. Всі, крім неї.
Вони досить довго блукали по заводській території, пробиралися повз величезні будівлі цехів, минали більші й менші двори, в гримінні металу, в грюкоті й стугонінні землі ці дві гарні, стрункі дівчини видавалися тут зайвими, випадковими, чужими, але так можна було подумати лише про Анастасію, яка пробиралася крізь заводські лабіринти обережно, з острахом і нерішучістю, а дівча з комсомольського комітету йшло попереду з такою певністю, ніби не уявляло собі іншого середовища. Нарешті дійшли. Дивне приміщення серед гармонійно-доцільних будівель заводу. Високе, горбате, незугарне—чи то барак, чи то стара котельня, чи якийсь закинутий склад. Доволі обшарпане, аж проситься, щоб його підчепили бульдозером і вигорнули звідси, не полишивши й сліду.
— Тут,— сказало дівча.
— Що це? — Анастасія навіть при її недосвідченості не могла збагнути, як збереглася на заводській території така допотопна споруда.
— Після визволення тут була тимчасова ТЕЦ. Дніпрогес тоді був зруйнований, енергії завод не мав, поставили тимчасову ТЕЦ. Так і збереглося оце приміщення. Тепер тут хазяйнує Совинський.
Вони увійшли в довгий, свіжовибілений вапном коридор. Навпроти входу на білій стіні висів великий аркуш ватману, на якому намальовано було довгоногого чорнявого хлопця, що під пахвами ніс дві електронні машини. Анастасія відразу впізнала того хлопця. Мав обличчя, яке не надавалося до шаржування. Великі очі, великий ніс, повні губи, гарно виліплене чоло, велика голова. В такому обличчі художникові вхопитися ні за що. Він приречений просто повторювати натуру, відповідно побільшуючи або зменшуючи її,— ось і все.
— Совинський! — мимоволі вихопилося в Анастасії.
— Ви його знаєте?
— Здогадалася.
А сама ще не вірила. Невже справді він? Скільки минуло років? Три, чотири, п'ять? Випадкове знайомство в Піонерському саду, коротка розмова, все зникло безслідно, ніколи не згадувала про Совинського, як не згадують про хмарину, що пропливла по небу, або про листок, який упав з дерева й зачепив, черкнув тобі плече.
Дівча повело Анастасію по кривулястому коридору, вузькому й неймовірно високому. Штовхнуло двері з приколотим аркушиком ватману, на якому було написано "Орггрупа". В тісній кімнатці коло столика схилилося кілька чоловіків. Анастасія вирізнила серед них одного. Спогад і дійсність з'єдналися, зімкнулися, мов дві магдебурзькі півкулі, розокремлені невблаганними силами часу. Совинський?
Він теж глянув на тих, що ввійшли.
— Чудеса! — хмикнув, поправляючи свого досить поношеного товстого светра.— Анастасія? Ви до мене? Одну хвилинку, товариші.
Дівча вмить щезло, збагнувши, що тут йому робити більше нічого. Іван підійшов до Анастасії, вона подала йому свою тонку руку.
— Ніколи не сподівалася вас тут знайти...
— То ви не до мене?
— Хіба це має значення? Уявіть собі, що я передвісниця чийогось приїзду. Істоти вищого порядку...
— Але ж яке відношення?.. Ви...
Вони вийшли в коридор, бо ті, коло столу, вже усміхалися, прислухаючись до чудної розмови.
— Коли ми з вами познайомилися, я була манекенницею,— сказала Анастасія.— Ви, мабуть, не можете собі уявити, що може робити тут манекенниця?
— Та справді ж!..
— Між іншим, я завжди ловлю себе на думці, що всі мої розмови з чоловіками якісь... безглузді, чи що... Відтоді, як я стала журналісткою.
— То ви журналістка!.— Совинський дивувався, наче мала дитина.
— Коли ви зуміли запам'ятати мою колишню професію, то легко можете призвичаїтися до думки про нову.
— Запам'ятав, бо ж така рідкісна професія.
— Не я, а професія? Іван зніяковів.
— Бачте, я тоді був у такому стані...
— Що не завадило вам запам'ятати манекенницю... Але я вас, бач, теж запам'ятала, хоча не знала про вас нічогісінько. Бо ви ж мій рятівник.
Обоє засміялися, згадавши давню подію, яка їх зблизила на один вечір.
Анастасія розсварилася того вечора зі своїм женихом (майбутнім чоловіком, майбутнім покинутим чоловіком, майбутнім забутим назавжди чоловіком) і зозла, тиняючись по місту, заблукала до Піонерського саду. Натрапила на знудьговане зборисько молоді на літній естраді, де якийсь мудрагелик з штатних розважальників вигадав забаву: запрошував на сцену всіх дівчат, імена яких починаються на "А", і пропонував хлопцям угадувати. Дівчат запрошувано тільки самотніх. Щоправда, мабуть, не обійшлося без звичайного в таких випадках обману, бо переважна більшість тих, хто вийшов на сцену, відразу була "вгадана", Може, це сталося тому, що в дівчат були досить прості імена: Аля, Аня, Ася. Поволі зникали зі сцени Аріадни, Аде-лі, Ассолі, Аїди, врешті зосталася сама Анастасія, над якою нависла загроза так і не зійти зі сцени. Лунали імена: Аеліта, Аспазія... Народ щосили демонстрував інтелігентність і ерудицію, та чи ж завжди людину може порятувати ерудиція?
Меткий розважальник, якому на вухо Анастасія сказала своє ім'я, кричав:
— Простіше, простіше! Ближче до нашої епохи! Ще простіше!
Врешті хтось неголосно промовив: "Анастасія". Але на сцену довго не хотів вилазити. Коли ж зійшов, то Анастасія мимоволі пошкодувала, що тут немає її жениха: подратувала б його як слід.
Переможець конкурсу звів Анастасію вниз, вони сіли поруч, далі вже не прислухалися й не придивлялися, що там ще вигадує розважальник, насторожено вивчали одне одного, хлопець не виявляв охоти до розмови, першою почала Анастасія.