— Знаю. Але можеш більше. Науково-технічна революція потребує від нас найбільших зусиль і найвищого напруження. Як солдат на війні? Від нього завжди вимагають неможливого, і він звершує це неможливе, хоч би мав заплатити власним життям. Ти скажеш, що у війні доводиться брати участь усім-, а в революції — тільки охочим. Але ж хіба ти не належиш до цих охочих? Коли ти й на війну пішов добровільно, ще хлопчиком, то як можеш сидіти спокійно і спостерігати тепер? Час накопичення знань був достатній, треба поділитися своїми знаннями, і то щедріше, ніж робив ти досі. Скористатися з плодів твоїх знань повинні мільйони. Що таке життя з погляду, сказати б, математичного? Це безнастанний процес взаємообміну з оточенням. Можна визначити два основні види цього взаємообміну: метаболізм енергетичний і метаболізм інформаційний: Інформацію ти, припустимо, віддаєш оточенню, а енергію, яку від нього отримуєш, повертаєш?
— Той, хто зостався вірний собі, виконує своє громадське покликання набагато плідиіше,— зауважив Карналь.
— Ніж хто? Договорюй. Я з підозрою слухаю тих, хто за-перечує вірність самому собі, бо знаю, що такі люди нікому й нічому не збережуть вірності, вже життя шукатимуть, як один персонаж з довоєнної п'єси, "постійного начальства". Але бути вірним собі не означає замкнутися в собі. Ми шануємо тебе як теоретика, але хочемо, щоб ти став ще й практиком, організатором. Нам потрібні генії організації.
— Все-таки я лякаюся метушняви й тривіальної щоденності,— щиро визнав Карналь.— Іноді мені здається, що це бездушний і навіть безсенсовий світ. Виробляти сьогодні більше, ніж учора, щоб завтра виробляти ще більше? А де ж межа, де : кінець, де заспокоєння? Спалити сьогодні вугілля п'ятсот мільйонів тонн для того, щоб добути завтра сімсот мільйонів тонн і спалити їх також? Враження таке, що виробництво осідлало людей і поганяє їх, як сліпих коней. Воно диктує, воно володарює, воно пригнічує, вирватися за його межі незмога. Сісти десь скраю, подумати нема часу й ніколи вже не буде. Людина втрачає найвищий свій дар — змогу й уміння думати. Мимоволі заздриш стародавнім грекам, які могли розгулювати в садах Академії і філософствувати. Розумію слова Маркса про недосяжність і неосяжність, я б ще додав, цього навіки втраченого стану нашої духовності.
— Ми з тобою, Петре Андрійовичу, не стародавні греки, —сідати й думати справді часу не маємо, і ніхто його нам не обіцяє. Треба думати на ходу, на бігу, на льоту, коли хочеш. Що ж до порівнянь, то що вміли твої греки? Цідити вино, зроблене рабами, ставити храми, складати гімни. І ми це вміємо, а ще вміємо безліч такого, що твоїм грекам і не снилося! Завтра вмітимемо ще в мільйони разів більше й краще. А для цього, потрібні й твої зусилля. Людина лише частково може жити завдяки власним зусиллям і набагато плідніше з допомогою інших.
— Так само й гинути,— додав Карналь.
— Що ж, маєш рацію. Колись існувало переконання, що історія посувається наперед лише завдяки кровопролиттю. Маркс і Енгельс були першими, хто сміливо заявив, що історія людства починається з праці. Творення переважає війни, злочини й підлоти. Прогрес — основа людського буття. Ми показуємо світові цей безкровний спосіб. Радісне творення нового світу! Хто може відмовитися від участі в такій роботі? Відмовляючись від чогось, неминуче закопуєш у собі частку самого себе. Я не хочу й не можу тобі цього дозволити. Виступаю перед тобою в ролі деспота, а що деспотизм часто буває усміхнений, то не примушую тебе, Петре Андрійовичу, а вмовляю й переконую. Повір, мені видніше. Ти скажи, чого не наважуєшся, що тебе відлякує? Кучмієнко, чи що?
— Хоч би й Кучмієнко. Коли хочете, для-мене це загроза. Кучмієнкам ніколи ніщо не загрожувало, тому вони ні від кого не відвертаються. Вони навіть підлоти роблять з цілком добродушним виглядом. Але чи можна замінити добродушністю вміння? Кучмієнки ніколи нічого не вміли й не вмітимуть, однак вони безсмертні, вони й досі вміють вискочити вгору, виринути, випливти. Мені, скажімо, не байдуже знати, чи люди типу Кучміенка вже зняті в нас з виробництва, чи якісь підпільні фабрики з тупою впертістю продукують їх тисячами, як хтось і досі виробляє для жінок-колгоспниць оті чорні плисові кацавейки, звані "плисками".
— Знаєш,— довірливо нахилився до Карналя Пронченко,— я виробив собі таку формулу: всі будуть зняті або вимруть. Це щоб заспокоїтися, коли вже допече. На жаль, життя людське обмежене якимись віковими рамками і не дає такої розкішної можливості вичікування. Ленін казав, що кадрові перестановки — це теж політика. Прибирати кучмієнків, щоб не заважали? Що ж. Кучмієнко чоловік справді веселий і агресивний, але хіба він щось вирішує? Хтось його поставив на високу посаду, але ж можна й переставити, прибрати, замінити! Я чоловік ще тут новий, не можу з першого дня розчищати все. Придивлюся, вивчу, подумаю, пораджуся. Але це, сказати б, демонстрування влади негативної. А я прибічник влади позитивної: не руйнувати, а створювати. І від тебе, Петре Андрійовичу, не відступлюся, хоч як хочеш. Суспільство має найвищі права на твої здібності.
Безмежний діапазон можливостей свободи оцінюєш і пізнаєш, позбуваючись її навіть на короткий час. Скільки може вмістити в себе людське життя? Одне приймаєш, інше відштовхуєш збайдужіло, іноді запекло, але завжди здається, ніби ніколи не забракне місця для первісно-молодих вражень, для знань і краси, і відчуваєш уже й не потребу в них, а мовби вічний голод. Тоді ущільнюєш, сконденсовуєш, спресовуєш свій час, підкоряєш його собі, скидаєш з себе неволю невпорядкованості і знову дихаєш свободою, але якогось ніби вищого порядку, позбавленою несвідомих обмежень і вимушених заборон.
Місяці, роки, ціле десятиліття, дні й ночі несамовитий поспіх, розпачливе намагання встигнути, не відставати, наздогнати, вискочити вперед бодай на мить, першому доторкнутися до фінішу, перевести віддих, змагання з цілим світом, нові ідеї, нові теорії, нові пропозиції, вирішення, деталі, нюанси, в молоду науку у всьому світі ринулися молоді уми, таланти, генії, кожен щось приносив, ніхто не йшов з порожніми руками, поле було незасіяне, кожен міг приносити своє зерно, теорії розгалужувались, мов гіллясті блискавиці, розрізали вічну пітьму незнання лиш на коротку мить, а вже перекреслювали їх нові й нові; електронні машини народжувалися й умирали непро-стежено, їхні покоління змінювалися в такі короткі уламки часу, ніби діялося те не в звичній земній атмосфері повільної еволюційності природних процесів, а в якійсь інопланетній цивілізації — від монструальних лампових систем, що займали цілі будівлі, до акуратних шафочок, скриньок, валізок, коробочок з мільйонами операцій на секунду. Та хоч Карналь сам був причетний до цього спазматично-поквапливого процесу творення, але відчував у хвилини втоми щось мовби напади дивної хвороби, яку можна було б назвати еволюційною меланхолією. Розмірений ритм Карналевого життя порушився, вже не було тепер радісних проводжань і зустрічань Айгюль, не було стоянь коло першої куліси, не летіло його серце слідом за її зграбним, талановитим, неповторним тілом, яке спліталося з музикою, ставало музикою, без якого музика, власне, й не існувала, бо коди Айгюль починала танцювати, то Карналь ніби глухнув, не чув жодного звуку, музика для нього вмирала, народжуючись лише в кожному поруху смаглявого виткого тіла посеред безмежжя сцени. Він повертався додому іноді лише під ранок, в передранковій сірості спальні біліла широка постіль, і в тому білому просторі якось відокремлено від усього, в містичній невагомості й нематеріальності плавало двоє очей, мов дві живі істоти, мов дивні дзеркала, в яких світилася настороженість, здивовання й біль. Тепле стривожене звірятко дивилося на нього з постелі докірливо й мовчки. Знов розбудив! Знов не дав доспати. А вона ж завжди невиспана, замучена, розіп'ята між двома хрестами "мусиш" і "не смієш", кожен день урок, репетиція, увечері оркестрова репетиція або виступ на сцені, збиті до крові пальці, дика втома в усіх м'язах, в усіх клітинах, біль, біль, біль, нескінченні компреси до ніг, безнадійні мріяння про вільний день, знов асамбле, жете, кабріоль, оркестрова, концерт,— і кінця немає, і тільки безнадійне марення про спочинок,— і ти відчуваєш з жахом, як втрачається, вмирає любов, на загублені в часі хвилини чулості припадають цілі місяці байдужості й відчуження, так ніби твоя професія, твій талант, твоє призначення вбиває, зжирає, знищує любов.