— Не має значення,— уперто бовкнув знову Совинський.
— Не має* не має! — перекривила його Людмила.— Ти такий, як був... Що ж тоді має значення, коли так?
Іван спробував засміятися.
— Що? Ну, хоча б те, що ось ми стоїмо з тобою разом... у твоїй квартирі... найбільшій малометражній квартирі в Радянському Союзі...
— До речі, май на увазі,— чи то жартома, чи всерйоз скаі-зала Людмила,— мій Юка — страшенно агресивна особа... Я зовсім не впевнена, що... Що поки ми отут з тобою... що він у цей час не пробує поцілувати Анастасію...
— Чому ти звеш його Юкою? — спитав Совинський, ніяк не зреагувавши на її застереження.
— Бо він зве мене Люкою.
— Це любов?
— Скоріше гра. А будь-яка гра повинна мати єдині правила... Бачиш, у Юки дуже багато несерйозності, якогось зухвалого хлоп'яцтва... Мабуть, це мені й сподобалося... Тоді...
Совинський знов, тепер уже лякаючи Людмилу, схлипнув горлом. Не вірилося, щоб у такому великому тілі народжувався кволий, болісний, майже дитячий звук.
— Даруй,— ласкаво доторкнулася вона до його великої теплої руки,— тоді я була дурніша, ніж зараз... Мене лякала і, коли хочеш, буквально пригнічувала твоя надмірна серйозність... Хотілося сховатися іноді від твоїх очей... Людині іноді хочеться безтурботності...
— Але ж не на все життя,— зітхнув Совинський.
— Не на все,— слухняно підтвердила Людмила. Вона знов помовчала, не було сподівань, що Совинський поведе розмову далі, власне, що він мав би казати, говорити належало тільки їй — вона мала всі права, потребу, необхідність теж...
— Ми живемо щасливо... Це вже тепер можна сказати... Бо, власне, що таке щастя? Трохи звичайного благополуччя, спокою, взаєморозуміння — ось тобі й ідеал.
— Не знаю, не пробував. Може, тому й повторюю, що для мене ніщо не має значення...
— Ну, то я можу тобі трохи пояснити. Бо вже маю досвід... і належу до так званих щасливих, як висловлюється мій Юка... Ти знаєш, що я працюю над лінгвістичними проблемами для кібернетики... Проблемно-орієнтовні машинні мови. Фортран, Кобол, Алгол, Лісп, Анкол, Снобол, Симскрипт, Симула, РТЛ, Алмо, Епсилон... Ми конструюємо штучні мови для спілкування людини з машиною, намагаємося досягти взаєморозуміння між машиною і людиною, хоч це звучить досить незвично. Що мова для нас, кібернетиків? Це насамперед комунікативний код, і наше завдання — вивчити мову з погляду формалізованої теорії, визначити нормативність, досягнути найвищого стандартизування на всі випадки значень. Тоді ми вдоволені, ми досягли свого ідеалу, ми щасливі. А що таке мова насправді? Чи вона вся в правильностях і нормативності синтаксичних побудов, а чи в суцільних порушеннях і відступах від норми? У живій мові іноді навіть мовчання може бути сповнене найвищого значення. Людей об'єднує, робить людьми мова природна, пристрасна, сповнена уяви. Стандарт збіднює, роз'єднує, відштовхує. Чи можна уявити собі людей, які б удома розмовляли між собою з допомогою газетних фраз або трибунної фразеології?.. А життя іноді, навіть зовні цілком щасливе, починає нагадувати спілкування з допомогою машинних мов або стандартних газетних фраз... Ясна річ, коли вчасно це помітиш, то борешся, але життя, як мова, привабливе саме своїми неправильностями, відхиленнями від норм, іноді, може, навіть від здорового глузду. Скажімо, зараз усі лякаються демографічної бомби, звідусіль лунають залякування загрозою перенаселення, обиватель радо підхоплює голоси новітніх пророків, бо діти заважають йому насолоджуватися життям, особливо "передовим" у цьому питанні виявився обиватель київський, бо Київ, коли не помиляюся, посідає в Союзі останнє місце за природним приростом населення... Батьки, коли діти одружуються, вмовляють їх: "Не поспішайте з дітьми. Поживіть..." А що таке "поживіть"? Ось ми живемо два роки, а Юка теж досі не хоче дитини...
— Ти вже казала про це комусь? — спитав Совинський.
— Тобі першому.
— Чому ж саме мені?
— Сама не знаю... Вихопилося... Це й не скарга, а... життя. Ти знаєш, що таке життя... Змалку працюєш, до всього дійшов власними силами, готовенького, як нам з Юрієм, ти не мав...
— Юрій такий самий спеціаліст, як і я... Коли й не кращий. У нього технічний талант. Рідкісний...
— Та я не про таланти... Мабуть, я справді стала формалі-сткою-структуралісткою, як Ноам Хомський... Для нього мова — це просто беззмістовний інструмент, передавання змісту... Отак і в мене... Побачила тебе й розгубилася. Якби ти прийшов сам, цього б не бу'ло. Але ти привів цю... Анастасію... А жінки ревниві. Навіть коли не маєш ніякого права, все одно ревнуєш.
Совинський відсунувся від Людмили трохи далі, сказав кудись на балкон, у повітря, в бік протоки:
— Я тебе любив... І досі... не перестаю,.,
— Мовчи! — злякано скрикнула Людмила.— Навіщо це все?
— Але тепер це не має ніякого значення.
Вона все ж була справді набагато розсудливіша за нього. Аж диво брало: де могло братися в цієї тендітної молодої жінки стільки твердості й розсудливості порівняно з масивним, таким на вигляд упевненим у собі Совинським, який насправді насував щоразу? Але хіба фізичні виміри, коли можна так висловитися про людську зовнішність, були коли-небудь прямим свідченням і віддзеркаленням тих бур і штормів, які панують у людському серці? Іван скидався на гірський масив, весь у тяжких судомах, у стражданнях, у безнадійному тяжінні до неба, в пристрасному мовчанні, але вгадуються в ньому болісні стогони, невисловлені скарги, покошлані голоси пристрастей, далекі громи бур, яким ніколи не дано вирватися на поверхню.
— Ти завжди надавав занадто великого значення символам,— знову заговорила Людмила.— А для щастя цього не досить. Слово "люблю", коли просто вимовляється, що це? Символ, звук, коливання повітря. Потрібне ще щось. Цього не можна пояснити. В мене є подруга в Обнінську. Вона фізик, чоловік у неї теж фізик, ім'я... Двоє дітей, чудесні хлопчики... Вона асистентка в чоловіковій лабораторії... Часто їздять за кордон, бо його без кінця запрошують... Робота, друзі, сім'я, любов,— здавалося б, усе є, все прекрасно... Але ж ні. Наташа багато років лшйить одного чоловіка. Чому любить? Не може пояснити. Та й хто може?.. Той чоловік часто буває Б Обнінську у від-рядженшах. Теж фізик, хоч і не світило. Звичайний фізик. Навіть не з тих, що жартують. Знаєш, вони колись випустили навіть гаюкку "Фізики жартують", і там Наташин чоловік фігурує, а того нема. Той звичайний, рядовий... І все ж... Він приїздить, не дзвонить Наташі, нікого не повідомляє про свій приїзд, окрім тих, до кого доводиться звернутися в справах, сидить у готелі, дивиться у вікно свого номера, і ось Наташу ніби штовхає щось у серце, вона кидає все, біжить до скверу навпроти готелю, стає там, дивиться на те вікно, за яким ховається її коханий, і плаче... Може таке взагалі бути? Як сказав би мій Юка, можна повірити в таке безглуздя... Але, на жаль...