9 квітня. Так і сталося. Вночі зацвіло абрикосове деревце перед причілком. Клен коло озера — в ясній зелені. Листя на деревах з'являється ніби після нечутного шовковистого вибуху. А надвечір холодний вітер. Але він не страшний, бо вже настав час, коли все росте і зеленіє.
10 квітня. Абрикосове деревце — все в бджолиному гудінні. Серед бджіл два джмелі. Коли сідає сонце, всі бджоли летять, джмелі залишаються. Легко перелітають з квітки на квітку, не поминаючи жодної, трудяться вперто й самовіддано. Дивно: таке велике й тримається на ніжній пелюстці, навіть не вгинаючи її. От би людям! Один джміль чорний, з білою спідничкою. В другого на спині жовтогаряча жилетка. Мабуть, мужчина, ферт.
Удень тепло неймовірно. На Вінниччині вже сіють буряки. В Ленінграді, Прибалтиці, Білорусії — дощі. А по всій Україні, як передає радіо,— без опадів.
Вечір — холодний, мов нагадування природі, щоб не розвивалася занадто.
11 квітня. Вітер. Краплини дощу. Холодно, але все зеленіє.
Абрикоска віє ніжними пахощами. Два джмелі з самісінького
ранку знову пораються коло квіток. Заблукала в лісі. Під пенками чатували на мене духи лісу — чеберяйчики, з берізок спускалися зелені русалкові коси, коріння вивернутих бурею дерев нагадувало страхітливі бороди. Але вперто пробиралася далі, аж поки натрапила на купу сміття. Хтось привіз його сюди цілу машину — бите скло, паліччя, папір, вапно, якась гидота. Ліс відразу втратив свою казковість, пеньки були просто пеньками, а не чеберяйчиками, корені перестали бути бородами, а берізки— русалками, причаєні вологі нетрі були звичайним болотом, а весь ліс — ординарним смітником. Забруднення довколишнього середовища не знає меж, як і людська дурість.
А весна стоїть суха, аж страшно. Воскресити б усі минулі дощі, підняти їх з глибин землі, вознести на небо, а тоді подарувати землі знову!:."
Карналь перечитав нотатки двічі. Враження було: ніби говорив з Анастасією. Власне, розумів, що такої розмови між ними ніколи не могло відбутися. Люди не вміють викладати душу одне перед одним так, як це наважуються іноді перед папером.
Він розіклав на столі аркушики з Анастасіїним щоденником і знімком високоногого дівчиська з тигрячими очима і сів за роботу. Працювати вмів за будь-яких обставин і будь-де, цього не мав учитися, нічна душевна непевність, здається, відійшла від нього, може, й назавжди, він легко кидав думки крізь від-біркове сито, зіткане з трьох квантифікаторів: "так", "ні", "без відповіді", радісно й вільно блукав серед анархічної топографії своїх знань, у сподіванні відкрити бодай маленькі, але нові світи в тій, здавалося, вже до подробиць знаній країні.
Коли після багатогодинного сидіння за столом вийшов з хатини, застав день у повному розквіті, сухий, сонячний, теплий, ніби й не осінній, шуміли сосни, все жило довкола, і подума-лося йому зненацька, що всі світи, може, й кібернетичні навіть, повинні бути неодмінно пережиті, перш ніж будуть витлумачені й пояснені.
Він стояв, дивився на небо, слухав ліс, ждав: аж помилився і почулося вчора, що Анастасія обіцяла приїхати в ту неділю? А коли в цю, сьогодні? І застане його, як школяра, що не виконав домашніх завдань.
Ще трохи постояв, повернувся за стіл, підсунув Кучміенко-ву дисертацію. Мав звичку бути ретельним навіть там, де ретельності й не вимагалося. Став читати. Обурення його зростало ще більше, ніж під час читання автореферату. Але не міг гніватися, бо тут гнівливість видавалася недоречною. Уперто пробивався крізь примітивізм суджень і тривіальні розбалакування, викладені науковоподібною термінологією, мимоволі кидав погляд на Анастасіїні нотатки. Забруднення довколишнього середовища, як і дурість, не має меж. Він додав би ще: забруднення науки випадковими людьми так само не має меж. Але межі треба все ж встановити!
Вже надвечір приготував собі нове суворовське рагу, цього разу вже не підгоріле, навіть смачне по-своєму, довго сидів, дивився у вогонь, пробував подумати про тиждень, який мав тут прожити, але не міг навіть осягнути думкою такої часової далини. Не тиждень — вічність. "Окончен труд дневных забот, я часто о тебе мечтаю, бродя вблизи пустынных вод, вечерним выстрелам внимаю..."
Заснув швидко і спав мало не до сходу сонця, вранці пішов умиватися до озера, поснідав тим-таки суворовським рагу, заховав до кишені, дбайливо склавши, аркушики Анастасіїного щоденника ї її знімок, замкнув хатину, ключ теж укинув до кишені, легко спустився з горба, востаннє кинув погляд на поруйнований старою сосною схил і пішов, тримаючись автомобільних слідів.
Повинні вивести його на шосе. Виведуть чи заведуть?
10
Карналя стали шукати ще з суботи. Пронченко хотів запросити його до себе на дачу в неділю і подзвонив черговому по об'єднанню, щоб той зв'язав його з академіком.
— Петро Андрійович зараз десь на території, але я передам йому,— пообіцяв черговий.
Передав чи ні, але Карналь чомусь не дзвонив, уже пізно ввечері, їдучи з роботи, Пронченко знов подзвонив черговому. Той, що був удень, змінився, новий про Карналя нічого не знав.
— Я з'єднаю вас з помічником Петра Андрійовича.
— Гаразд.
Олексій Кирилович сидів коло свого телефону і відгукнувся відразу.
— Ви можете сказати, де Петро Андрійович? — поспитав його Пронченко.
— Він виїхав... Несподівано... Сказав: на короткий час. Не провів навіть традиційного диспуту сорокової суботи...
— А як же обійшлося без диспуту? — Пронченко в загальних рисах знав, як проходить сорокова субота в об'єднанні, знав також, що комічним диспутом вона має неодмінно щоразу кінчатися.
— Попросив, щоб усі охочі до дискусії чіпляли свої тези на дверях його кабінету.
— Багато начіпляли?
— Та трохи є.
— І дуже смішне?
— Мабуть, це тільки для кібернетиків. У них гумор надто специфічний. Я б сказав: професіоналізований аж занадто. Такі люди, як я, тільки знизують плечима...
— Але все ж таки, де Карналь?
— Попередив мене, що має виїхати на короткий час — і все.
— Дозвольте поцікавитися в такому випадку, чому ви так довго сидите на роботі.
Олексій Кирилович трохи помовчав.
— Бачите, товаришу Пронченко... Я так собі подумав..* А раптом Петро Андрійович повернеться..,