100
Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного,-
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.
101
З тобою краще річ серед руїн вести,
Аніж молитись там, де не буваєш ти.
Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —
В огні спали мене, а ні — у рай впусти!
102
Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!
Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!
На землю вилив ти вологу пурпурову!
Чим хочеш присягну, що ти... ти п'яний, Боже!
103
Гончар голів людських — своє він знає діло:
Витворні чаші він виготовляє вміло.
Він на обрус життя нам перекинув чашу —
Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.
104
З твоєю ласкою не побоюся блуду,
З твоїм світильником зніму з очей полуду.
Коли вбереш мене у білий плащ прощення,
Я й Книги Чорної боятися не буду!
105
Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!
106
Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.
107
Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!
108
Розбивши глечика, я не журився дуже,
Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.
I потай мовив глек: "Колись я був так само
Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже".
109
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,
Коли надію я на тебе покладаю!
110
О жителі могил, чиє безживне тіло
На прах розсипалось, на попіл спопеліло!
Яким же то вином аж до Страшного суду
Вас небо загодя так страшно обпоїло?
111
Зустрінься з милою, не забарись
Прогнати клопіт, що їй серце стис.
Безмежна ця краса — недовговічна:
Вона й у тебе з рук втече колись!
112
Юначе, підведись — горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.
113
Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,
Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється,-
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.
114
Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,
Стіною хочуть дух одгородить од плоті.
А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,
Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.
115
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мені зігріла путь.
На мене мимохідь ти позирнула й зникла.
Чи не за правилом: зроби добро й забудь?
116
Я часто п'ю вино, але без перепою.
До кубка тільки звик тягтися я рукою.
Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:
Не тішитися так, як ти, самим собою.
117
В паланні яхонтів уста сакі* повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.
* Підчаший, виночерпій.
118
До гончара зайшов я, позираю
На тисячі горшків — і той, що скраю,
Зненацька вигукнув, немов з одчаю:
"Хто тут гончар, а хто купець — не знаю!"
119
Корону ханську? Нá, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!
120
Підпилий, завернув учора я до шинку.
Там саме дід вино собі точив у кринку.
Я запитав його: "Чом не боїшся Бога?"
"Бог добрий,— він сказав.— Сідай і випий, синку!"
121
Честь юної лози хай буде бездоганна!
Нехай невірного проллється кров погана,
Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,
А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!
122
Не відкривається нікому таємниця:
Не знаємо, коли із тілом розлучиться
Душі призначено. Земля для нас — темниця.
Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.
123
Я у вино шалено закохався,
П'ю й не боюсь того, чого боявся.
П'ю стільки, що мене питає стрічний:
"Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?"
124
Імення доброго не прагни, не сором
Себе зажурою перед одвічним злом:
Від духу винного обезумíти краще,
Аніж уславитись молитвою й постом.
125
Я чую: "Менше пий, в вині добра немає!
Чому рука твоя сулію обіймає?"
"Поглянь на дівчину та на вино іскристе:
Причин, по-моєму, ясніших не буває!
126
Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,
Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,
А решта... мудрому ціна її відома —
Й життя коштовного він не складе за неї.
127
Я вивчив образи живого й неживого,
Проник у саму суть високого й низького,
Але без сорому я визнаю, що досі
Від хмелю кращого я не знайшов нічого.
128
Цій чаші мудрий похвалу співає,
Цілунками чоло її вкриває,
А всесвіту гончар цю дивну чашу,
Оздобивши, об камінь розбиває.
129
Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,
Щоб з хати винесла вологу пурпурову:
Хіба ти золото, недоуме, щоб люди
Тебе поклали в прах і викопали знову?
130
Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?
Від хмелю дивного я на ногах не встою!
Від пуху юного, що на твоїм обличчі,
Зима життя мого зробилася весною.
131
Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.
Що море? Наших сліз потоки обмілілі.
Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.
Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.
132
Для нас — вино й любов, для вас — монастирі;
Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.
Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях Долі
Так спередвіку нам записано вгорі.
133
Із тих, що рушили в дорогу невідому,
Хто звістку нам подав, хто повернув додому?
Нічого не лишай на цім розпутті спраги,
Бо повернутися не пощастить нікому!