Навчила прислухатися до мови. Це ж описати — жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..
Навчила — нарешті! — цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:
— Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?
Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:
— А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?
Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його,
родженого-хрещеного, саме до... Утім, може й на кого іншого натякає!
Навіть той його портрет, який — Ві-ку-ку пам’ятає — Рося малювала тоді в Половиннику, виявляється, тішив його не красою авторки, а надією, що його попросить для себе Софійка! Правда, він сказав "одна дівчина", може, про кого іншого? Хотів, мовляв, щоб у неї був його портрет так само, як у його портфелі — портрет тієї дівчини.
А хто ж, як не Роська, так гарно обламав Кулаківського? Не тільки облагородила його високими почуттями, а ще й показала йому, задаваці, що таки є дівчата, які не по його діамантово-порцеляново-скутеро-лексусних фірмових зубах!
Та й навіть Завадчучка! Хіба до Росави Софійка могла щодня так щиро стрічати Ірку, освіжаючи її бадьорим запитанням: "Як справи у твоїх мишачих хвостиків? Ще дриґаються?" І чути навзаєм також неперевершене: "Переказують вітання твоїм заповстяним патлам а-ля шістдесяті!"
Ет, що казати! Свою ж любу Ві-ку-кусю Софійка почала любити вдвічі більше! І за чарівний голос, і за незаздрісну великодушну натуру, і за... Кажуть, по-справжньому люблять не за щось? Отже, Софійка, крім переліченого вище, любить Віту і просто так!
Он скількох речей навчила її Росава! А ще подарувала на згадку... гребеня! Тепер у Софійки три старовинні, коштовні й надзвичайно дорогі серцю речі: коралове намисто (тітонька хвалилася, що в день Софійчиного народження урочисто передасть коралі наступній нареченій нашого роду), Казимирів медальйон (його Софійка вручить колись молодшому Сергієві) й Росавин гребінь!
Софійка не знайшла нічого путящого на подарунок Росавці, але та запевнила, що й не треба. Хіба що, каже, Софійка про неї напише книжку! "Але ж хіба я спроможуся на таке, як думаєш, дорога Віто?"
На завершення — тисяча поцілунків, привітання родичам і замку, а ще — Павликові!
59. День народження
Святковий для всіх (бо ж вихідний!) і особливий для Софійки день почався есемескою від Кулаківського: "Дуй униз, треба побазарити". Софійка бігом кинулася шукати святкову кофту,
а мама переполохалась, що вже гості, а гуска в яблуках не домліла, а салат з оливок та кукурудзи не заправлений майонезом.
Утім, у лісі ніщо не здохло: було б дивно, якби Вадим згадав про Софійчині іменини. Він прийшов понарікати на долю!
— Прикинь, і давить мене, і глючить, і ламає! їй у тій Полтаві, може, й лафа, уже з кимось, може, й мутить, а я... Один розхлебтую цю заваруху! Додзвонитись не можу, бо Роська, свистулька безсердечна, труби не бере! їй перпендикулярно, а того й не втикає, що без неї мені самому — труба!
Оце ж так, а Рося обіцяла, що йому скоро полегшає!
— Ох, Вадиме, страждай і терпи, бо чим тобі ще зарадити?
— Знаєш, ти єдиний нормальний друган у моєму затюканому житті! — Кулаківський зітхнув і вдячно заглянув у Софійчині очі.
О, вже! Йому вже легшає!
— Ходімо в кафешку, чогось похаваєм, бо я ще й не снідав!
"Хавати" — чи не від ‘‘хавава" з русалчиної пісні? "Я ж тебе хавава" — це, мабуть, "з’їм"!
— То що, Соф? Підемо знайдем якусь тусовку?
Мусила вкотре відмовитись. По-перше, сьогодні такий день (Вадові не скаже, бо наче натяк на гостинець), що не до тусовок. По-друге, може,
Сашко прийде? По-третє, удома ждала в паніці мама, треба її заспокоїти і допомогти на кухні. По-четверте... А не хотілося їй нікуди йти з Вадимом! Не хотілось, і край!..
— Ну, як хоч! Бо я таки піду десь бахну пивасика! — махнув рукою Вадим. — Чи додому погнати? Може, стара вже щось зварганила. — І додав на прощання: — Знаєш, покіпішував тут перед тобою, і попустило!
— От і гаразд! Потім буде ще краще! — усміхнулася Софійка й побігла додому.
Вдома розривався телефон. Пан Гарбуз? Ну, цей точно не може знати про Софійчине свято! Він і не знав, бо казав про інше:
— Уяви собі, Софійко, на камені в Білокрилівському лісі знову з’явилась русалка! Ти ж так хотіла побачити! В оригіналі! При нагоді підем, подивишся!
— Охоче! — Справді, хотілось відвідати заповітний камінь.
— Чудеса, чудеса, кажу вам, бо її точно перед цим не було! — Як тоді зникненню, пан Віктор не міг надивуватися русалчиному поверненню.
Ой, він же неспроста подзвонив! Бо це вітання! Вітання від русалки Росавки!
Потім сипалися поздоровлення й дарунки від родичів. Тітонька Сніжана, крім намиста, вручила племінниці небесної барви сумочку.
— До твоїх очей! І лазурових черевичків! — співала, заразом колихаючи спеціальну дитячу коляску-сумку з малим Сергійком.
Тітонька й досі не знає про зникнення черевичка! Софійка, звісно, і тепер не признається...
Баба Валя спекла свіженького торта. Мама запрошувала її до столу, але та заклопотано відні-кувалася:
— Фантик! Фантик чекає! Пішов на поправку! Це після того, як мене розшукав і навідує один... — Баба Валя зам’ялась. — Один дуже милий добродій! Так гарно впливає на Фантика! Познайомлю колись! От і зараз його жду. Побіжу, бо ще проґавлю!
Баба поспішила до дверей, ледь не наступивши на Чорнобілку. Еге ж, той добродій такий спритний: не заставши баби, умить побрикав з паличкою геть!
Нарешті пролунав найголовніший дзвінок.
— Софійко, я до тебе додзвонився! — Сашко на сьомому небі: давненько ж не вдавалось почутися
з Софійкою по телефону! — Вітаю тебе з днем народження!
— Приходь на гуску з яблуками! Смакота!
Але Сашка тепер смакотою не візьмеш!
— Та... у вас людей, мабуть, повно... А я б хотів...
наодинці!..
Ото ще!.. Тоді — на точці.