На Кулаківського можна було махнути рукою: оце нині пропав остаточно! Ганебно, без жодного опору, без бою! Таким його Софійка ще не знала: блід, червонів, затинався у своїй і без того не дуже зрозумілій мові. Чого б не дала, якби хоч раз на неї так подивився!
Навіть Дмитро — ні, немає хлопців ідеальних! — так часто звертається до Софійки головним чином для того, щоб кинути оком на Росаву.
Її відповідей на уроках Софійка намагається не чути, але Росині дзвінкі й грамотні виступи самі хробаками, точніше — колючими трояндами, залазять у вуха.
Добре, хоч у рідній квартирі можна відпочити від тієї Росяниці, можна покупатися в увазі й любові близьких!
Мама наливає запахущого чаю, тато гуцикає на коліні Ростика, малий заливається сміхом і норовить потягти зі столу блискучу ложечку...
Дзвінок у двері трохи перервав ідилію, але то не страшно. Баба Валя вже теж як своя!
— Ви саме вчасно, просим до вечірнього чаювання! — радіє мама.
— Ой, спасибі, діточки, я на хвилинку! — сусідка стала в кухонних дверях. — Що тут наш Росту-сик-мацюпусик? Мій манюній, упізнав бабу, йди на руці! Я до вас чого так пізно, — мовби перепрошувала. — Хочу домовитись... Чи не можна, щоб не ви мені Ростика приносили, а я до вас ходила.
— А що сталося?
— Та... Внучка племінчаста з самої Полтави приїхала! У мене житиме, вже й до школи записалась! То я кімнату їй віддала! А щоб не тривожити й не заважати, буду краще сюди навідуватись! Ростик хоче гратись, а їй же уроки вчити!
— Гаразд!— погодилась мама. — Головне, щоб не відмовились!
— Від такого золотка?! Та ви що! Проте, зрозумійте, родичка... Я того небожа ще малим колись два рази бачила, а не забув старої, листа дочкою передав! Пише, наче проблеми в сім’ї, розлучаються, чи що. То хай, мовляв, дитина в бабусі побуде: нікого, хто б поміг, із рідні не зосталося. На мене вся надія! Оце ж так: цілий вік сама, а тепер — і Ростик,і Росавка!
— Хто?!! — аж підскочила Софійка.
— Атож, так чудно її назвали: Росава! Рося, Росяниця! Але гарно, еге ж? Та й вона гарна, побачите!
Хрясь! Софійчин кухлик упав і розлетівся на друзки об кахельну підлогу.
— На щастя! — пожартував тато.
— Я приберу, вибачте! — похапала черепки й вибігла в коридор.
— Софіє, ти куди? Відро ж на сміття ось! — гукнув тато.
Але дівчинка його не чула. Геть, геть, геть! Подалі від тієї красуні! Вона що, взялася доконати Софійку?!
До шафи! Заховається в улюбленій шафі, хай ніхто її більше не знайде!
Відчинила двері шафи, впала на купу одягу. Леле, що це? І тут ненависні зелені очі?! Росяниця що, стерегтиме її тепер і вдома? Навіть у шафі?!!
— Геть! — нагримала злякано. І лиш коли проява нявкнула і зникла, второпала, що то ж були оченята вірної Чорнобілки! Зовсім стратила глузд!
Не помічала навіть, що стискає пальцями черепки і з долонь поволі скапує кров.
8. Аркан затягується
До синюватої щоки додалися рубці на руках, але Софійка так просто не здасться. Завтра —
довгожданий бал. Її головна й остаточна битва! І вона всім доведе, хто є хто!..
Туди-сюди крокувала вітальнею поміж розкладеними святковими прикрасами, вбранням і взуттям. Зацікавлений Ростик повзав під ногами. Бракує тільки лілей, але Сашко от-от принесе...
Ось і його дзвінок у двері! Ніколи, мабуть, його так не чекала.
Але Сашко... прийшов без нічого, а його круглі одверті очі шукають п’ятого кутка!..
— Софійко, — аж прохрипів. — Тут... таке сталось! Таке сталось!
— Що сталось? Кажи, не тягни!
— Та... Причеп, яким сьогодні везли шефові товар, перекинувся на мосту! Дорога слизька, він — бульк! З десятиметрової висоти, просто в Кам’янку!
— А квіти?! Квіти — де? — не розуміла, що відбувається.
— Там же й квіти! Впросився поїхати з шефом на місце події! Причеп дістали, товар... на дно! — Сашко закашлявся.
— А мої лілеї?!
— І вони... Я весь берег обшукав, із жердиною у воду заходив, пробував діставати, навіть не побачив анічогісінько!
— Як? Ти... не виловив моїх лілей?!. — Добре, що поруч було крісло, бо так би й бухнулась на підлогу.
— Софійко, я все облазив!!! Усе, що міг! Вибач, прости! — Сашко знову кашляв. — Фірма обіцяє відразу після нового року поновити шефові замовлення...
— Після нового року? Дякую! Ти!.. Та ти мене втопив разом з тим причепом! Мене, розумієш?! Хіба ти розумієш?!
— Бухи-бухи... Але ти... Ти все одно будеш найкраща! Кахи!
— Хто там кашляє, кого знову треба лікувати? — зненацька проспівала з коридору тітонька Сніжана. — Я забігла перевірити Софійчину боєготовність! Ти, Сашку? Теж завтра на бал?
— Тут не те що Сашко — невідомо, чи піду на нього я!!!
Сяк-так переповіли тітоньці пригоду з причепом.
— У річку — серед зими?! Так он чого ти, парубче, бухикаєш! Бігом липового чаю з медом! Додумався ж!
— Тітонько, але ж лілеї?! — який чай, коли тут — така драма?
— Щось придумаємо, Софусю, щось придумаєм!
Спати не могла: думки й бігуді муляли в голову. Не ридала тільки тому, що на завтра до всіх нещасть бракувало червоних очей.
Усе проти неї! Мало проклятої Роськи, то ще й ця болотяна Кам’янка! Має рацію Сашко: не щастить Софійці з тим Білокрилівським лісом.
А може, Білокрилівський ліс, портрет на камені, ляпас, раптова красуня в їхньому 7-В і в бабиній Валиній квартирі, аварія над Кам’янкою — ниточки одного клубка? Від моторошного здогаду аж морозом по спині сипнуло.
Вибита на камені русалка від Софійчиного доторку ожила? Невідь-чого ляснула її хвостом по обличчі, а тоді зникла з каменя, щоб опинитись... ні, це повна дурня! — опинитись у її класі? Але як? За що? Навіщо?
Отже, таки русалка?
Як добре, що недавно з’явилась мобілка і в Половиннику! Пустельник нею ощасливив тестя й тещу, Софійчиних коханих бабусю й дідуся! Бабуся Ліна — ще вона може розповісти про русалок і не вчепиться з розпитуваннями!
— Ваша бабця Горпина або ваша мама Ніна нічого не знали про русалок?
— Від мами чи не від мами, — почала своїм звичаєм бабуся, — але трохи про них чула. Дещо й перечитала, — зараз і про нечисть друкують.
Нібито русалки можуть зватися Овсяницями, Сенявами, Житницями, чи як там... Ще — Травницями, Дивовицями, Росяницями, Кануперницями, М’ятницями, — хто де живе.