Лишившися сам на коридорі, я поневолі почав міркувати, відки в тих молодих людей, на вид зовсім не зморених голодом, береться такий звірячий апетит? Розуміється, я не міг доміркуватися нічого. "Колбаса, колбаса на обід!"– ті слова раз у раз лунали в моїй душі та мішалися з моїми думками. І та "колбаса" до сього дня нерозривно зрослася в моїй пам’яті з поняттям "молодої бурсацької Русі".
Від тої першої стрічі я вже ніколи не бачився з Михасем, і, правду кажучи, навіть відійшла мені охота бачитися з ним. Аж по кількох роках, коли у Львові почалися арештування за соціалізм і коли я за підозріння в тім же злочині попав під суд, перед судовою розправою, переглядаючи папери, нагромаджені вступним слідством, я між іншими знайшов також невеличке донесення, в котрім було сказано, що я ще восени 1875 р. "пробував автора того донесення та інших бурсаків намовляти до революційних конспірацій і згадував при них про Дарвіна". Під тим донесенням був підпис: "Михайло З., слухач св[ятої] теології".
Примітки
Вперше надруковано польською мовою під назвою "Młoda Ruś" у львівському тижневику "Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny", 1878, № 57, с. 324 – 326, як перший нарис циклу "Rutency. Typy i portrety galicyjskich "ludzi".
У збірці до нарису "Молода Русь" є авторська примітка: "Друковано в польськім оригіналі в тижневику "Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny", видаванім у Львові в р. 1878, т. VII, ч. 57, виданім д[ня] 29 вересня, ст. 324 – 326. Переклад писано в днях 10 – 13 грудня 1912 р.".
Український текст нарису "Молода Русь", надрукований у збірці "Рутенці", має деякі відміни від тексту польського першодруку. Автор опустив кілька речень, вніс деякі доповнення і уточнення. Так, у польському тексті рутенці осуджують українську прогресивну молодь за вивчення творів Дарвіна, в українському – за читання Шевченка. В українському тексті додано абзац про лектуру української прогресивної гімназичної молоді.
В архіві І. Франка (відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, № 225, с. 27 – 28) і зберігається частина українського автографа нарису "Молода Русь" від початку до кінця абзаца "Та що, от як то у нас в бурсі…". Уривок цей (можливо, ще з 1878 р.) є іншою мовно-стилістичною редакцією нарису, порівняно з текстом збірки "Рутенці".
В архіві І. Франка зберігається також повний чистовий автограф тексту нарису "Молода Русь" польською мовою разом з передмовою "Od autora" під спільним заголовком "Rutenia. Туру і portrety z życia galicyjskich "ludzi". Автограф недатований (ІЛ, ф. 3, № 215, с. 445 – 448).
Тексти обох автографів – уривка українською мовою (№ 225, с. 27 – 28) та польською (№ 215, с. 445 – 448) – ідентичні.
Подається за збіркою "Рутенці", с. 6 – 15.
За тюремною кратою – І.Франко обмірковував цей твір під час свого ув’язнення в 1877 – 1878 рр.
толкування з Лівія – Тит Лівій (59 р. до н.е. – 17 р. н.е.), славний римський історик.
Hermann und Dorothea – поема-ідилія Й. В. Гете (1796 – 1797).
Обставини написання нарису докладно прокоментовані [Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Льв.: 2001 р., кн. 2, с. 167 і наступні]. Коментатори зазначили, що Михайло З. – це Михайло Заяць.
II. Звичайний чоловік
Іван Франко
– А, як ся маєте, пане Маріане?
– Спасибі, спасибі! Увіде. А ви як?
Пан Маріан, із яким власне я вітався по досить довгім небаченні, був від кількох літ моїм, хоч не дуже близько, знайомим. Я пізнався з ним у гірськім селі Л., де він проводив вакації у свойого брата, що мав там власний дім і, як письменний чоловік, робив службу громадського писаря. Пробуваючи кілька неділь у Л., малолюднім гірськім селі, я був майже змушений познайомитися з паном Маріаном, як із одним із немногих інтелігентних людей у цілій околиці, з якими чоловік, що не мусить день у день займатися фізичною селянською працею, міг поговорити, проходитися або заграти партію преферансу. А що я власне тоді вступав у той період життя, коли наклін до обсервування людей, до в’язання їх мови та поступків із їх думками, характером та темпераментом починає найсильніше розвиватися, тож не диво, що моя увага звернулася також на пана Маріана.
Він належав до тих людей, яких буденна поверхова класифікація називає "звичайними". Ні одіжжю, ні голосом, ні зверхнім виглядом, ні привичками – нічим взагалі сей чоловік не вирізнювався з-посеред маси тих людей, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо різні діла день у день і по котрих у нашій пам’яті лишається зовсім неясне, сіре, безбарвне враження. Тому-то й звикли ми висловляти те враження такими словами, що, хоч ніби зовсім зрозумілі, мають якнайменше значення, і мовимо:
– Та що, звичайний собі чоловік.
І мені також зразу ані в голову не прийшло розбирати поняття "звичайного чоловіка", так сильно зрослося воно в мене з певною групою неясних вражінь. І пана Маріана, зараз по першій розмові з ним, я зовсім несвідомо втягнув до тої самої рубрики, – така млява, нецікава та банальна була та розмова. Аж один зовсім не особливий, та не зовсім щоденний припадок, якого я був свідком, здер відразу заслону з моїх очей і спонукав мене уважніше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою "звичайні речі". Сей випадок був ось який.
Раз якось вечором, ідучи вулицею здовж села, я проходив попри хату, в якій жили Маріан та його брат. Вона стояла коло самої дороги, відграничена від неї глибоким ровом, через який провадив місток із смерекових кругляків. Перед входом стояли дві старі косматі верби, що майже зовсім закривали вбогу малу хатину, нічим не відмінну від інших сільських хат. Із тої хатини долітали до мойого слуху уривані, дуже голосно та сердито вимовлювані слова:
– А коли ж бо мені належиться! – чути було голос Маріана.
– А коли ж бо я не маю! – відповів його брат.
– А мені що до того? Я мушу мати, та й годі!
Брат мовчав.
– Продай корову! Адже маєш їх дві, – мовив Маріан.
– Але ж, чоловіче, чим же я буду жити взимі! Стілько мойого всего достатку.
– О, так, ти собі тут будеш уживати, а я там, у Львові, гину з голоду.