Таке життя без діяльності, без думки та без боротьби в віці, коли діяльність, думка й боротьба бувають необхідні для чоловіка, життя вічного гостя, вічного дармоїда дорешти підкопало зав’язки характеру, мужеської волі та сили в душі Дениса.
– Я такий лагідний! – говорив він звичайно сам про себе, вважаючи лагідністю власне той свій брак усякої енергії та власної волі. Не раз будилися в його душі якісь забаганки, але вони бували звичайно фантастичні, неясні та непостійні. Поїхати кудись, знайти щось, здибати когось… Про те, аби зробити щось, пан Денис звичайно не думав. Щоправда, в вільних хвилях він зачав писати другу повість із суспільного життя, але, не обдумавши докладно плану, не міг ніколи рішитися, куди й зачим попровадити свойого героя та до чого, нарешті, довести його. Повість так і лишалася недокінчена.
Доживши таким способом до 28 року життя, пан Денис, хоч звичайно здоров і сильно збудований, дійшов до того, що його лице зробилося зовсім мертвецьке, без виразу, а його життя зовсім пусте. Остатнім висилком слабої волі він забажав оженитися. Небагато думаючи, він поїхав до одного сільського священика, з яким був дуже мало знайомий і в якого була молода дочка, що якось-то, на празнику в сусідськім домі чи, може, на вечорку у Львові подобалася йому задля своєї живості та веселості, що притягла до себе відразу його слабу волю. Се була та панна Рузя, якої розмову з паном Денисом подано на вступі сього оповідання. Пан Денис приїхав до дому її родичів непрошений і, не просячи в них ніякого дозволу, своїм звичаєм розгостився на пару місяців. Руські священики, особливо такі, що мають дочок на відданні, привикли до відвідин молодих кавалерів чи то з духовного, чи зо світського стану і радо гостять їх у себе доти, доки мають надію, що ся гостина закінчиться освідчинами молодого панича.
Панна Рузя, більше добродушна, ніж досвідна дівчина, що в своїй першій молодості одержала, крім домашнього виховання, звичайно доброго в священичих родинах, також не злі початки книжкової освіти, радо була би згодилася стати його дружиною і з дня на день чекала радісної хвилі освідчин. Та пан Денис, проводячи день за днем на балаканні, а ночі часто за картами, своїм практичним розумом зміркував, що священик не такий багатий, як йому зразу думалося, від селян бере мало і худоби в оборі має також мало, махнув рукою на свій намір старатися о руку панни Рузі. З розмов із нею він пізнав незабаром, що се не для нього пара і що з нею він ніколи не мав би спокою. Проте, одначе, він не квапився виїздити з дому священика. Довідавшися, що в тім домі незабаром має відбутися празник, на який, крім інших гостей, приїде багатий священик Кричевич із двома дочками та ще багатший Верещевич із одною одиначкою, він постановив собі діждатися того празника та попробувати щастя з тими паннами.
"Може, дасться щось зробити. Може, то якось уложиться", – отся думка, ся непевна надія заступила в нього місце ясної застанови та твердої постанови й заспокоїла його.
Надійшов празник. Кричевичі й Верещевичі з паннами приїхали. Панни були, щоправда, не першої молодості, не першої вроди та не особливого виховання, але модні та показні строї свідчили про багатство того чудесного матеріалу, що для пана Дениса мав заступити молодість, красу й виховання. Пан Денис, розпершися в кріслі, аби показати, що він кавалер зі столиці, "бавив паннів", се значить – плів їм несотворенні речі та оповідав історію своєї десятої найдорожчої. Панни, що вже чули дещо про нього в околичних домах, хихотали без перерви; одним словом, товариство було веселе.
По обіді досить численна молодіж вийшла до огорода – на прохід. Панни своїм звичаєм почали обсипати пана Дениса питаннями.
– А, чули ми, чули! – мовила старша панна Кричевичівна. – Се дуже гарно з вашого боку, справді дуже гарно! Гратулюємо!
– Ого, а то що таке особливе пані чули?
– Ха, ха, ха! Адже ви женитеся! – промовила, регочучися силуваним сміхом, підстарша вже панна Верещевичівна.
– А, так, – відповів звільна пан Денис. – Добре пані чули, тілько не знаю, чи вгадаєте з ким?
– Ого-го! – в один голос закричали всі панни. – Ану з ким? Ану з ким?
– В тім-то й річ, – відповів поважно пан Денис, – що я сам іще не знаю з ким. Чи позволите, пані, – сказав далі, звертаючися до старшої панни Кричевичівни, – аби я предложив вам свою руку?
Ті слова сказані були преповажно, без тіні жарту. Панна здивувалася дуже, її лице облилося рум’янцем, та в одній хвилі вона зрозуміла все і промовила ущипливо:
– Занадто багато честі для мене! Але коли, крім таких дурних жартів, не маєте сказати мені нічого ліпшого, то я випрошую собі їх надалі.
Спалахнула гнівом, відвернулася й відійшла.
– Ах, – скрикнув пан Денис, усміхаючися своїм мертвецьким лицем і показуючи свої гнилі зуби, – ах, перепрашаю вас, пані, я помилився.
І, обертаючися до панни Верещевичівни, додав, не тратячи відваги:
– Та то я властиво хотів до пані звернутися зі своїм униженим предложенням і надіюся, що пані не візьмуть за жарт мойого щирого наміру.
– Чи ви одуріли, чи що вам таке? – скрикнула резолютно панна Верещевичівна. – Я вже від двох місяців заручена. Дуже мені жаль, пане Денисе, але ви вибралися троха запізно.
Випростувалася гордо й відішла, сказавши неправду, бо в дійсності не була заручена ні з ким.
– Га, то хіба пані позволяють, – сказав пан Денис, обертаючися до молодшої панни Кричевичівни, – що зложу…
– Прошу не складати нічого! Не позволю ні на що! Несіть далі, що маєте зложити! – защебетала, сміючися, молодша панна і, вхопивши Рузю лід руку, побігла з нею геть.
Пан Денис лишився сам.
– От тобі й на! – сказав по хвилі, отямившися. – Аж три найдорожчі нараз, та й усі три дали коша.
А поміркувавши хвилю, він буркнув знов під носом:
– Гм! Панни – то пустий вітер. Що вони розуміють? Може би, ще поговорити зі старими?
І повільним кроком він пішов до покою, де були зібрані старші. Та щастя, очевидно, не сприяло пану Денисові. Панни Кричевичівни направду образилися його освідчинами в чужім домі, а панна Верещевичівна також просила свойого татка поспішати з від’їздом. Отець панни Рузі, не знаючи, що сталося, здивувався дуже та просив милих гостей не роз’їздитися ще, але коли вони таки роз’їхалися, а він дізнався від Рузі про все, що сталося, запросив пана Дениса до окремого покою, наговорив йому "три міхи правди", а знаючи його безсребреність, всунув йому в руку банкнот із 10 ринських і заявив, що за годину його речі будуть спаковані і поміщені на бричці, а сидження тої брички буде приготоване для нього.