А збоку біля Андрія хтось істеричним шепотом до свого сусіда:
— Отак... Отак беруть груди... дівочі голі груди у руку... отак! Відтягають, а тоді отак б’ють ребром долоні! "Признавайся, трам-трам-тарарам!.." А з сосків бризкає кров... — "Рубають банки", — рипить зубами другий. — "Признавайся!!" — каже перший і, обхопивши голову руками в божевільному відчаї чи люті, занурюється обличчям в ганчір’я на підлозі, плечі його ходять ходором. Сусід його рипить зубами й спльовує і, зітхнувши, шепоче сам до себе:
— І признається...
Цього всього не можна б витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі "людська", а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою. Ось одного вкидають до камери... Вкидають в повному розумінні цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо він вже тими конечностями не володіє, він непритомний від побоїв. Вкинули, закрили двері й пішли. Тиша. Людина лежить біля дверей на цементовій підлозі пластом, нерухомо, горілиць, заплющивши очі й тяжко дихаючи. .3 уст їй стікає смужка крові. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось з друзів:
— Ну, що, Пилипе? Як там?
Людина біля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами і:
— Та... кажуть... не тільний, а телись!...
— А ти ж?
— А... я.. ка’у... "До бугая не водили".
В камері сміх.
Коли б це чули слідчі і всі там, на "олімпі", як реагують на їхню "героїчну працю"!
Пізно, далеко за північ забрали й Андрія з "брехалівки".
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
— Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом... От тепер все в порядку.
Донець справді тішився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка м а є щ о в т р а ч а т и, як кіт з мишкою. Був він, як і в останню зустріч, в добре допасованій уніформі, обчіпляний блискучими ременями, могутній і гарний на вигляд. І, як і в перші рази, від Донця віяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, — "справді козацького кореня чортів син! Тільки не туди завернув". А Донець мружив очі, запропонувавши Андрієві зайняти "своє місце" (все те ж "законне" місце на дубовому стільці біля дверей), і нагадував про колишню розмову:
— Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви відповіли? Забули?..
— Ну, — проговорив Андрій тихо й, як тільки міг, спокійно. — Не забув.
— Що ж ви відповіли?
Андрій помовчав — подумав про Катерину, — а тоді зітхнув і презирливо зсунув брови:
— Починаймо!..
— Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно і що ви з усієї сили хочете бути спокійним. Так, так. Але ж тоді ви говорили тоном повної прострації, як напівтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить... І зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуація змінилася в той спосіб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смерті?
Андрій зціпив зуби, щоб не пальнути якусь істеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кімнаті. Це була та сама кімната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його — Донцева — кімната, його "лабораторія", його ланка в великому конвейєрі розбирання людських душ. Така сама, як і кімната Сергєєва. Таке саме млинове решето, такі самі "меблі", така сама навощена блискуча підлога, і навіть в ту саму сторону виходить вікно.
— Ех, ви, — посміхнувся презирливо Донець. — Героя з себе строїте. Революціонера... Наївний, і смішний, і жалюгідний романтик!.. Ну, стройте, стройте... Бавтесь витівками... Але голос у вас все-таки тремтить! — останнє відзначив Донець із злорадством, потому махнув рукою й пішов до столу. Сів, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї, — заглибився демонстративно, із значущою міною, — переглядав щось, перед тим як "починати". Андрій дивився на Донцеву міну й презирливо, з почуттям якоїсь радості кривив обличчя:
"Дивись, дивись! А тобі й в голову не приходить, що половина твоїх таємниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати мою душу, вже втратили силу! Що одна ваша провокація розшифрована! Розшифрована! І ваш таємний ланцюг в однім місці перервався! І що цієї одної розшифрованої деталі досить, щоб вся решта нагромадженого там сміття теж втратила силу, розбившись об те, що розшифроване... Об Катрине божевілля!.." — при цьому Андрій стиснув зуби, аж набрякли йому щелепи, взялись моргулями.
Донець швидко підвів голову й перехопив Андрієву посмішку й зціплені зуби:
— Чому ви так по-мефістофельськи посміхаєтесь?
— Та... Груба течка...
— А, груба, груба...
— Може б, ви мені таки дали з нею познайомитись... згідно з законом? — посміхнувся Андрій вже інакше.
— Навіщо? Ви ж сказали, що це купа сміття... Ви пригадуєте?
— Очевидно. Але і в смітті може бути "перлове зерно".
— Гм... Авжеж... Як для кого... Для нас — це, брат, взагалі суцільна діадема... Тільки, якщо ми покладемо цю діадему на вашу голову, то голова не витримає, шия вломиться (іронічна посмішка). А тому вам не треба цю діадему дивитись... Ще не прийшов час ламати шию... А як час прийде — тоді ми її покладемо вам на голову. Можете бути певні. (Тут Донець помітив таку саму іронічну посмішку, як і в себе, на Андрієвому обличчі). Чого ви посміхаєтесь?
— Мені подобається ця ювелірна розмова, тільки вона, здається, має занадто багато гіпербол.
— Тобто? Чи не хочете ви сказати, що ви лишаєтесь при своїй думці, цебто щодо купи сміття?
Андрій зітхнув:
— Цілком можливо...
— Гм... — після цього "гм" Донець прикусив губу, а тоді раптом розреготався з невідомої причини. Урвавши сміх, процідив крізь зуби, не то зі співчуттям (як до людини, що з’їхала з глузду), не то з вибачливою іронією і в той же час із самозадоволенням: — "Ех, ти!.." і занурився в папери. Він явно грав на нервах і робив відповідну моральну приправку своїй жертві, знаючи, що її зір і нерви прип’яті до цієї течки. Йому треба, щоб нерви нап’ялись, щоб серце божевільне стискалося, щоб відчай невідомості стрясав тією жертвою. О, він це добре знав! Він тоді, в трійниках, так добре зіграв саме цим... Лиш не знав, що сталося випадково потім. І саме тому тепер "приправка" на Андрія не діяла так, як то думав Донець, а сам цей Донець, цей дуб, цей самовпевнений красень був смішний, удаючи таємничого Пінкертона, потрапивши в фальшиву ситуацію. Аж Андрієві хотілося його — все-таки козацького сина — з тієї ситуації дурної вирятувати, сказати, що покинь клеїти дурня, покинь удавати таємничість, бо все відомо, давай грати у відкриту. Карти на стіл! Але Андрій мовчав. Відрух відрухом, а свідомість свідомістю. Свідомість стверджувала велику Андрієву перевагу над слідчим і що принаймні перша фаза отого "починаємо" буде на хибній дорозі, даючи змогу спокійно протистояти в той час, як слідчий думатиме, що він завдає жертві великих моральних мук, — слідчий буде грати битим козирем. І тому Андрій мовчав, давши змогу Донцеві спокійно грати "справою". Там ще прищімлена друга половина Андрієвого серця і, може, на смерть, може, навіки, але слідчий про те не знає, інакше б він не викладав тоді аркушики, підписані Катериною, як найбільший козир. Логічно це й мусило б бути так в уяві кожного. Адже зрада коханої — це найтяжча річ, а в руках слідчих — наймогутніший аргумент. За цим мусили йти інші всі аргументи. Це ключ до розмикання найтвердіших душ і сердець, таран для ламання найбільших мурів людської затятості. Цей таран зламаний, а Донець навіть не догадується. Не тільки зламаний, а більше того — обернений навпаки, став тараном для ламання Андрієм муру грандіозної провокації, яким його хотять роздавити. Став цементом, що споїв Андрієву, вже було розламану, душу. Андрій думав над цим, посміхався й дивився на Донця. Потім сховав посмішку. Дивився байдуже й чекав. Донець зиркав на нього й знову занурювався в справу, перевіряв, чи Андрій дивиться, чи стежить за ним.