Сотник оглянувся. На землі лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з скривавленим ножем:
— А це що?
— Нічого, — каже Петро, обтираючи кров з лиця. — Я йшов саме до куреня, щоби перев'язатися, бо кров мені очі заливає, та побачив, як татарин підвівся з землі й хотів тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив і зробив йому те саме.
— Хлопче, тебе ранено.
— Нічого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
— Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обійдеться.
Пішли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапці задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом і перев'язав полотенцем.
— Ти вже там не ходи, без тебе обійдеться. Ми, слава богу, татарву відбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
Петро не сказав ні слова. Він чув, що рана зачинає долягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шуміти, в очах іскорки скакали.
Зразу хотів ще піти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
Прочування сотника, що буцімто вже всьому кінець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дістануться, стали шукати іншого проходу. Вони облягли її зі всіх боків та стали добуватися до валів. Тут були перешкодою широкі рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валів з-поза частоколу пражили їх із рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогів. Найслабша сторона показалася від лісу, де, крім вовчих долів і ям, не було нічого. З того боку були доріжки, відомі мешканцям редути. Коли б вороги на ті стежки попали, то нічого би не здержало їх увірватися в редуту. Один рятунок був би, коли б витягти заставу на греблі й пустити туди воду. Та серед тої великої метушні ніхто про це не пам'ятав.
Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собі Петра, й пішов за ним шукати. Довідався, що Петро лежить ранений і побіг до нього. Гадав, що застане його в курені й побіг туди. В курені горів огонь. Пасмуга світла виходила заднім вікном і освічувала цілу сторону далеко. В тім світлі побачив, як ватага підходить доріжкою від сторони лісу.
— Мати божа, рятуй! — скрикнув він. Коло нього не було ні живої душі. Вмить пригадав греблю й заставу.
"Коли б лише на час наспіти", — подумав. Вибіг з куреня й кинувся до греблі. Йшов хильцем, щоб його не помітив хто. Добравшись до греблі, побіг до застави й став її підносити. Робота не була під силу одного чоловіка, тим більше, що річка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що від такого залежить доля всіх товаришів, він так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволі цаль за цалем підносив заставу вгору, аж вода рванула цілою силою. Задиханий і знеможений не міг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
Він присів з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бігли якісь люде, а рівночасно з долини почувся крик. Вода стала долину заливати.
Татари побачили небезпеку й хто міг, то звертав.
До застави прибігло кілька людей.
— Гляди, Пархоме, заставу вже хтось відсунув, вода рветься цілою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
— Та ось тут хтось є... — каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.
— Поможіть, братики, — говорив слабим голосом Марко, — не можу своїми силами підвестися.
— Та це Марко! Тебе ранили?
— Ні, я знемігся.
— Хіба ти сам заставу відсунув?
— Як бачите, сам, нікого тут не було.
— Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу підвели, він ледве ноги волочив. Надворі стало світати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нічого не вдіють, редути не візьмуть. Вони стали відступати. За ними стріляли з гармат. Дехто піддавав думку, щоб сісти на коні та погерцювати з поганцями в полі.
— Буде з них, — говорив Касян. — Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
А тим часом в стодолі жінки з дітьми аж тряслися зі страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмінно всіх поріжуть.
Тепер, коли стріли переставали, аж душа в них вступала, всі були раді.
— Гей, баби, — кликав Касян, — виходьте козакам снідання варити та ранених обходити! Збір! — кликав Касян.
— Скажіть, хлопці, кому впало в голову викотити гармату до брами?
— Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
— Славний хлопець, де він?
Сотник каже:
— Він трохи ранений, лежить на моїй лежанці. Тепер я був у нього. Він спить.
— А тяжко ранений? — питає Марко.
— Нічого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по голові. Шапка його врятувала.
— Тепер скажіть, хлопці, хто з вас заставу на греблі відсунув?
— То Марко. Застали ми його там, ледве дихав — так ізнемігся.
— Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
— Ніде правди діти, пане сотнику, — каже Касян, — цих двох бравих козаків слід нагородити. Вони врятували редуту. І серед такої метушні не втратив жоден голови і робив з власного розуму, що було треба, і зробив добре.
— Так тому й бути, — каже сотник, беручись за боки. — До того Петро мені життя урятував, того ви всі не знаєте. Він в саму пору заколов татарина, як підходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петрові за те, що мені життя врятував, — сто червінців, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, — по оксамитному жупану, по шаблі і рушниці з моєї зброївні. Маркові ще дати коня, щоб пішки не тьопав. Тобі, Касяне, старий товаришу і друже, — мої дві пістолі сріблом ковані, турецькі, що над моєю лежанкою висять. Вам усім — моє сердечне спасибі. Сьогодні в нас празник буде. Бранці нехай погребуть татарські трупи. Під літо йде, і стерво занечистить повітря, що дихати не буде чим. Тепер скажіть, скільки вас полягло?
— Буде п'ять, — каже Касян.
— Тих поховаємо, як лицарів. Годі, де дрова рубають, там тріски летять. Ще одне хочу сказати: обидва наші молоді лицарі віднині переходять з новиків у козацтво.
— Добре, — каже Касян, — згода, вони варті цього. На спомин нинішнього дня даю їм від себе по одній пістолі, які щойно від сотника дістав.