Так уговорювали його козаки, та від цього йому ні раз не полегшало. Йому розривало душу. А далі побіг до Жука.
— Батьку ріднесенький, позволь мені зібрати охочих товаришів та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з біди.
— Я роз'їзд мушу післати, і то не один, але тобі, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай і загирив би і себе, і других. Вже й так не можу віджалувати, що одного жовтодзьоба необачно післав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але під рукою досвідного ватажка.
На те обізвався козак, що з Петром ходив:
— Ні, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Він вів свою ватагу уміло, по-козацьки, та цього, що сталося, він не завинив.
— Може, й так, але пропав сам, та й годі.
Маркові і того було досить, чого добився. Він побіг між козаків і став їх підмовляти до поспіху.
— Братики мої, поспішайте, рятуйте, повік вам цього не забуду, може, ще виручимо.
— Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспіху користі не буде.
Вкінці Марко діждався того, що роз'їзди згуртувались і поїхали. З одним поїхав і Марко.
Вже було по півночі. Став покрапати теплий дощ. Пов'язані бранці лежали на мокрій землі і самі промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув біля себе якийсь шелест, — хтось до нього підсовувався. Над ним замріяла чоловіча
постать у татарській кінчастій шапці. Вона приблизилась до його вуха:
— Слухай, осавула, ти мене не пізнала, а я тебе пізнала зараз. Я Ахмет, твій вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожі при вас.
Він став обмацувати рукою, потім перерізав сирівець ножем на руках і ногах. Петрові задибеніли руки і ноги так, що не міг ними ворухнути. Ахмет шептав далі:
— Зараз втікай! Там пасуться наші коні, бери одного і втікай, хай тебе аллах береже!
— Спасибі тобі, добрий Ахмете. Дай мені ножа, хай і товаришів визволю, я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потім віддав Петрові ножа:
— Хай буде благословенне ім'я аллаха! Коли хочете втікати усі, то візьміть і мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би мені більше додому і не побачити мого улуса і моїх діток.
Петро повзав від одного козака до другого і розтинав сирівці. У декого був свій ніж, і робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета і шепнув:
— Веди нас до коней.
Пішли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вів за руку Ахмет.
Татарські коні паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартові татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землі.
Петро каже до товаришів:
— Поперед усього з вартовими справитись. Підповзти і задушити руками, щоб жоден не крикнув.
Так воно і сталося. Сторожі падали на землю один за одним.
Тепер розбіглися козаки між коней. Кожний відв'язував коня, сідав на хребет без сідла, без уздениці. Ахмет держався Петра. Ціла валка козаків виїхала непомітно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бік, ніхто не знав. Ніч була темна, ні одної зорі. Петро питає Ахмета:
— З котрого боку Дніпро?
— Ось з цього.
— Добре, так нам на Інгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! — Кермуючи руками коней за гриву і підганяючи ногами, вони рушили скоком на Інгул. — Товариші, знайте, що цей татарин — то наш спаситель. Коли б між нами був хто з чубівських козаків, то, певно, нагадав би собі його. Це той самий, якого я не дав убити і коня подарував. Бачите, що і бусурмен вміє віддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськім обозі галас. Татари прокинулись зі сну від тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набіг. Про те, щоб бранці повтікали, вони й не думали. Аж згодом, як надворі стало світати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було і бранців. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втікали щосили. До того ще їх мучив голод і спрага, бо вже стільки часу не подав їм ніхто куска хліба, ні каплі води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тільки швидка втеча.
— Хлопці! Ось Інгулець! — гукали ті, що були напереді.
Козаки кинулись прожогом у воду і перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кінських трупів враз із сідлами.
— Хлопці, — говорив Сагайдачний, — хапайте для себе сідла та уздениці, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втікати далі.
— А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, — говорили другі, — бо голодом заморимось.
Ціла сотня, мов тічня голодних вовків, кинулася на побоєвищі шукати за тою марною поживою. Видирали собі з рук погану вонючу конятину або кусок паляниці чи сухаря. Петро надів на голову татарську кінчасту шапку, добув собі шаблю і кинджал. Він побачив, що голодні козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарів та пряженою під сідлом кобилятиною, забули про божий світ, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усіх, мов зимою куропатви з-під копиці. Він став гукати:
— Досить того! Сідлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.
Деякі послухали, а іншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищі, перешукуючи трупів за їжею і добичею.
— А ви, диявольські сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? — Петро ганявся по побоєвищі і не жалів руки. Деякі озвірились і кинулись на Петра.
— А ти звідкіля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшків син. Першого скраю так почастував києм по руці, що аж шабля йому з руки випала.
— Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путів освободив, ти шаблю підносиш?
Другі схаменулися і пішли врозтіч, бо таки кілька до нього з шаблями присікалося, а Петро гнав за ними та періщив по спині:
— Ось тобі бунт, гільтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловік з ломакою в руці гонив перед себе гурток як так узброєних козаків, мов череду баранів.
— На коні!
Всі мовчки повсідались.
— Ставай чвірками! Перша чвірка, як передня сторожа, руш!