Тобі весело скакати на чотирьох, тікаючи від Катрі, а коли вона поженеться слідом, ти не побоїшся і в воду залізти: хай спробує зловить у воді! Чи то ти скачеш, а чи земля так навстріч стрибає? І верби, і явори? І сонце теж угорі стрибає, сміючись золотим усміхом? Гарно бути прудкою жабою, гарно тікати від Катрі! Таки не здожене тебе, таки не торкне рукою-крилом, щоб тим усевладним дотиком знову обернути тебе на бузька!
І раптом біля кущика завмираєш, здивовано задерши голову. Бо на шляху стоїть якась дівчинка, що появилась тут несподівано. Дівчинка незнайома — не те що не з вашого кутка, а й, здається, не з вашого села. Ти повільно випростуєшся, і в цю мить Катря торкає тебе рукою-крилом і радісно кричить:
— Бузько! Ти бузько!
У незнайомої дівчинки смагле обличчя, рівний ніс, чорні брови. Сливові очі дивляться насторожено, хоч і без страху. Довгі заплетені коси по шиї спадають на спину. Дівчинка зодягнена в яскраве смугасте плаття, з-під якого виглядають червоні шаровари.
— Ти хто? — цікаво запитуєш у неї.
Діти, забувши про гру, збираються довкола незнайомої дівчинки. —
— Саййора, — помовчавши, відказує вона. Голос звучить м'яко й лагідно, а в сливових
очах мерехтить живе тепло.
— Хто? — дивуєшся ти.
— Мене звуть Саййора, — так само поважно відказує дівчинка. І вмить її смагле обличчя поймається усмішкою.
— Хочеш із нами грати в бузька і жаб? — питає Шило.
— Я не вмію.
— Швидко навчимо. Ось я буду вилічати...
— Мене вдома чекають, — заперечливо каже дівчинка.
— Ти хоч подивись, як ми граємося, — озивається Катря. Й на інше перескакує — на те, що не дає зараз спокою ні їй, ні хлопцям: — А звідки ти?
— Ми вчора приїхали з Узбекистану.
— Ага, з Узбекистану, Шило так, наче стверджує почуте.
— Аз ким ти приїхала? — допитується Катря.
— З батьком і з матір'ю. І прізвище моє Кравченко.
— Саййора Кравченко? — недовірливо перепитуєш ти.
— А приїхали ми в гості до баби Степаниди. Я тепер на канікулах... То я пішла, бо мене вже чекають удома.
І Саййора стала повільно віддалятись. Усі дивились їй услід, забувши про гру в бузька та жаб. Дві чорні коси здригались на спині у Сай-йори, голову тримала рівно, а ступала твердо, мовби все життя тільки й ходила по їхніх сільських стежках, по їхній зеленій землі. Дійшовши до обійстя баби Степаниди, вона спинилась на коротку хвилю, усміхнулась непорушній дитячій ватазі і зникла за ворітьми.
І її несподівана поява на моріжку, й ім'я її, яке раніше не доводилось чути, й те, як старанно вимовляла слова, як дивилась уважними очима, як трималась, — усе було загадкою і таємницею. Навіть було загадкою і таємницею те, як віддалялась, як зникла за ворітьми баби Степаниди.
І все те слід розгадати.
— Були вчора гості в нашої Степаниди, — за вечерею оповідає мати. — Вже поїхали... І трапляється ж таке! Служив син в армії, познайомився з узбечкою — й поженились. Степани-да ніяк не нахвалиться невісткою: слухняна, й розумна, і роботяща.
Ти уважно прислухаєшся, боїшся пропустити бодай одне слово.
— Вже поїхала до себе додому, а тут зоставила дитину на літо. Метке й проворне. І чимось на Степаниду схоже, то стара тішиться...
Відтепер тобі скрізь бачиться тільки Саййора. Ось дівчинка біжить по вулиці, а слідом за нею в'ється в повітрі, струмує її довга смоляниста коса. Ось Саййора стоїть із бабою Степани дою на городі серед розквітлих маків, і її плаття схоже на велику квітку маку, що має навіть червоніші і яскравіші пелюстки, ніж справжні. Ось Саййора залізла на гілляку високого клена, вигойдується, як на гойдалці, й вигойдується немеркнуча усмішка її соковитих уст. Ось Саййора несе відро води від криниці, краплини схлюпують на бронзову засмагу її струнких, точених ніг, і сонячне проміння раз і вдруге спалахує на них миготливими зайчиками.
Тепер уже тобі не хочеться йти на вигін, не хочеться гратись ні в солом'яного діда, ні у вовка голодного, ні у жабу й бузька. Тепер тобі чомусь не так кортить до гурту дітей, серед яких верховодить вредний Шило, й ти лише краєм свідомості прислухаєшся до дзвінкого гармидеру ватаги, подекуди вирізняючи поміж голосів то задерикуваті вигуки Гнідаша, то заячі скрики Мурашка, то мало не солов'їні переспіви Катрі. Чи з обійстя, чи з грядки, чи з межі городу, чи з молодого вишняка, а тільки весь час намагаєшся дотягнутись поглядом до обійстя баби Степаниди, так і вишукуєш там своїм зором лозинисту, в'юнку постать чорнявої дівчинки. Намагаєшся побачити, як грається в затінку бузку, як скликає табун курей, годуючи їх зерном із пригорщі, як сидить на ґанку й читає книжку.
І ловиш себе на тому, що незнайоме ім'я Сай-йора чомусь постійно звучить у твоїй свідомості. Начебто бринить у твоєму єстві дзвінкий струмочок, і цей струмочок увесь час вимовляє: Саййора... Саййора... Саййора... Ось ти рвеш траву для кролів, а воно тобі звучить. Ось вітерець пробіг у тополиному листі, а в його шелесті причулось ім'я...
Мати цідить молоко в глечик, обв'язує білою пілочкою й наказує віднести бабі Степаниді. Мовляв, треба віддячити, бо сусідка недавно пригостила пирогами. Вечір, тіні впали від кущів і дерев, ти йдеш по вечірніх тінях до бабиного двору. Й хоч звик носити молоко по сусідах, та нині почуваєшся так, наче перечепишся об тінь від черешні чи бузини — і впадеш, і розіллєш глечик.
І тільки ступаєш на чуже обійстя, як біля погрібника стрічається тобі тоненька смаглява дівчинка в червоному платті. Зараз дивовижно схожа на розквітлу мальву, й навіть очі її темні, над якими здригаються тичинки вій, дивляться так, як могли б дивитись суцвіття мальв. Ти пильно дивишся в оті мерехтливі її пелюстки, а вони вмить займаються снопами гострих іскор, уста розтягуються в усмішці, і все її смагле обличчя грає усміхом.
— Саййора, — озиваєшся. Й відчуваєш, що в роті сухо і язик прилипає до піднебіння. — Ось мати передала молока трохи.
Простягуєш несподівано обважнілий глечик, а Саййора бере його хутко і вправно, зовсім не боячись впустити чи розхлюпати. І вже її міцні й моторні ноги застугоніли по східцях ґанку, наче цимбали заграли. І вже голосок полетів разом із нею, защебетав у хаті.