Наступного дня обминаю контору, а як побачу голову колгоспу Саламаху — крізь землю провалився б! Ану, як по виразу обличчя здогадається, що я, можна сміливо сказати, лежав на гарячому морському піску разом із його благовірною?
Вже вирішив надалі самонавіювання не пускати на самоплив, а взяти під контроль свідомості, програмувати. Бо й справді, чому неодмінно Валентина Андріївна, хіба в селі немає незаміжніх дівчат? Хіба мені потрібні конфлікти з головою колгоспу ще й на морально-побутовому грунті? Хай ці конфлікти й гніздяться лише в моїй підсвідомості, але ж мені від того не легше!.. Отже, причалапав до баби Дуньки, вечеря, телевізор, районка, "Перець", балачка про події на Близькому Сході, книжка, сон... А не спиться! Отже, самонавіювання: південь, море, чайки, яхти, шаланди, скумбрія, кефаль, черепашки, агати й сердоліки, шум прибою... І — цілком свідомо! — лежить на піску біля мене бібліотекарка Фрося, незаміжня, шатенка, з довгими мармуровими ногами, дивиться в небо, спопеліле від спеки, я простягаю руку, торкаюсь її руки, бібліотекарка Фрося повільно повертає до мене обличчя, присмалене від південного сонця, і дивиться чомусь на мене не власними своїми очима, що схожі на пелюстки фіолетових крокусів, а синіми очима Валентини Андріївни, бо, виявляється, поруч ніяка не бібліотекарка, знову підкачало самонавіювання...
Ну, думаю, Фрося не тягне, магія слабка, флюїди нікудишні, мабуть. У кого в нашому колгоспі флюїди в нормі, так що вже доведено на практиці, всім відомо? Ясно, в Марії Кобеляцької, вона з чоловіком розвелась, без дітей, а не заростає народна тропа до її хати колючим терням. Хоч і доярка, робить на фабриці молока (тобто на фермі), не знається з косметикою, але флюїди — велике діло, дістають і мене!
Отже, вернувся ввечері з поля, подивився футбол по телевізору, обмінявся з бабою Дунькою думками про становище на Близькому Сході — і в ліжко. На цей раз самонавіювання теж таке, як завжди, і тепла хвиля так само хлюпає, і нагрітим просмоленим човном пахне, і баклани з мартинами кричать над морем, і в далекому мареві синіє білий пароплав, ось тільки на березі поруч кладу я цілком свідомо не бібліотекарку Фроську, в якої флюїди не на висоті, а доярку Марію Кобеляцьку, в якої флюїди — як рудна магнітна аномалія, бешкетують і хуліганять. Поклав я, значить, Марію й далі займаюся самонавіюванням, тільки ж не пускаю на самоплив, контролюю. Шумить морський прибій, я дихаю солоним повітрям, пропахлим ламінаріями та іншими водоростями, ловлю йони та аерозолі на самісінькому рівні моря, далі розкидаю руки хрестом, і права моя рука торкається до ніжного й шовковистого, мене пронизує струмом, я повертаюсь до Марії Кобеляцької, бачу її профіль, далі Марія повільно рухає головою, розплющується...
І, мабуть, її флюїди й справді зажили такої слави неспроста, бо в ту хвилю я сподіваюсь підсвідомо побачити сині очі Валентини Андріївни, як уже звик, та чомусь бачу жолудеві очі Кобеляцької, чую на собі їхній сороміцький погляд, і мене охоплює таке збудження, що вже до ранку не можу заснути, перевертаюся з боку на бік, стогну, скрегочу зубами, наче в мене глисти... Ох-хо-хо, самонавіювання з Марією Кобеляцькою геть зруйнує здоров'я, від вітру хитатимусь, а тут же вимагають, щоб на роботі горів!
Що потім сталось? А сталось так, що прекрасно налагоджений механізм самонавіювання взяв чомусь і поламався. Вже як я від тієї Марії Кобеляцької відбивався, вже кого тільки не клав поруч із собою на березі південного моря, щоб послухати разом шум прибою! Хочеш поіменно? Можу й поіменно. Олю Мандрику (пізніше вийшла заміж за вчителя фізкультури), Ганю Казанджій (вийшла заміж у сусіднє село за ветфельдшера), її сестру Катю (Катя й досі в дівках), Галю Щербу (через два місяці розвелась, досі ніхто не знає причини), Ліду Цапок (тепер уже пошлюблена другим чоловіком), Ярину Пасюгу (побралась із удівцем), Раю Шахету (переспіває на пні). І це ще не всі! Декого вже й призабув. Але вони не йшли ні в яке порівняння з Марією Кобеляцькою, з її флюїдами! Тільки сеанс самонавіювання в розпалі, тільки під шум прибою хочу заснути, а вона тут як тут і появилась поруч, хоч я ж її і не просив, а цілком свідомо клав на морському піску зовсім іншу, розумієш, щоб за тією іншою, може, побачити сині очі Валентини Андріївни, розумієш?
Зрештою, заплутався я з дівчатами та жінками, почувався моральним злочинцем, повинен був шукати якийсь вихід. І знайшов — перебрався агрономом до сусіднього району, тут хороша посада знайшлась у хорошому господарстві. Голова — досвідчений, живемо в мирі, його дружина директрисою в школі, за своїм жіночим статусом уже бабуся — має онука й онучку. Голова з директрисою тут і женили мене десь через місяць після моєї появи в селі. Моя дружина — вчителька молодших класів, авторитетна, діти люблять (зауваж, це теперішні діти!). Недавно призначили старшим агрономом, так що скучати ніколи.
Ти, Владику, неодмінно пройдеш мою трудову дорогу, наберись витримки і не втрачай оптимізму.
Звичайно, стомлююсь! Повернусь пізно додому, а дружина вже перевірила учнівські зошити, зготувала вечерю. Затишок! Але чомусь не забувається баба Дунька, хоча за становищем на Близькому Сході, в Єрусалимі особливо, стежу сам, без неї. Чи займаюся самонавіюванням? Як відрізало! Сон глухий, мов у танку. Навідуємось із дружиною на концерти в обласну філармонію. Цього літа їздили вдвох на південь, відпочивали в Піцунді — субтропіки, море та всі інші належні красоти в ажурі!
Ага, до нас у цьому році прислали теж новоспеченого агронома — такого, як ти, Владику. Такого, яким був колись я. Скромний — наче аж затурканий. Згодом ця скромність де й подінеться, знаю по собі. Живе на квартирі в баби Ониськи, звикає до села, до роботи, до місцевого керівництва. Недавно гомоніли з ним про всяку всячину, я розказував йому про перші трудові кроки, про свою бабу Дуньку. Ось тільки про самонавіювання й словом не похопився перед ним — адже в одному селі живемо, а про мою дружину кажуть, що красуня... Пиши, ділися заповітним і задушевним!
Твій рідний дядько В. П. Чорний".