— Звідки мені знати, що все це правда? — запитав Кеаве.
— Дещо ти можеш перевірити зразу ж,— відповів чоловік.— Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Якщо Цього не станеться, присягаюся честю, що буду вважати угоду недійсною і поверну тобі гроші.
— А ти не дуриш мене? — запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.
— Що ж, либонь, я ризикну, — сказав Кеаве.— Адже шкоди від цього не буде.
І він оддав чоловіку гроші, а той простяг йому пляшку.
— Гей, чорте в пляшці,— мовив Кеаве,— поверни мені мої п'ятдесят доларів.
І що ж — тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як і досі!
— Це й справді чудесна пляшка,— сказав Кеаве:
— А тепер прощавай, друже! — сказав чоловік.— Гайда звідси, і диявол з тобою!
— Постривай,— сказав Кеаве.— Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.
— Ти заплатив за неї менше, ніж я,— зауважив чоловік, потираючи руки,— і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне: якомога Швидше побачити твою спину.
Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:
"Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, попав у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?"
Тут Кеаве перш за все полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чілійська монета.
"Схоже, що все правда,— сказав собі Кеаве.— Ну ж бо, спробуємо її по-іншому".
Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих — ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє і повернув за ріг, але не встиг зробити й кроку, як щось ткнулося в його лікоть, і — подумайте! — боката пляшка вже відтягує йому кишеню бушлата, а вузька шийка її стирчить назовні.
"Схоже, що це теж правда",— подумав Кеаве.
Що ж зробив Кеаве? Він купив у лавці штопор і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував у корок штопор, його тут же випирало назад, а корок лишався цілий.
"Якийсь новий різновид корка",— подумав Кеаве, і тут він раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому устало страшно.
Прямуючи назад у порт, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-остров'ян, старовинні монети, старих поганських божків, китайські та японські малюнки та інші різні речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве осяйнула нова думка. Він зайшов у крамничку і запропонував хазяїнові купити у нього пляшку за сто доларів. Торговець засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшина — такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла у ній усередині... Одне слово, поторгувавшися, як годиться, хазяїн дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.
"Ну от,— сказав собі Кеаве,— я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше,— адже один долар у мене був чілійський. Тепер перевіримо це діло ще раз",
І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.
У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.
— Що це з тобою? — запитав Лопака.— Чого ти втупився у свою скриньку?
Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.
— Дивна історія,— сказав Лопака.— Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А раз так, треба дістати користь з цієї угоди. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а коли вона [146] це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну і взятися за торгівлю на островах.
— Це не для мене,— сказав Кеаве.— Я хочу гарний будинок і сад на узбережжі Кона, де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні скатерті й дрібнички — одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні... І хай мій будинок буде навіть на поверх вище ї з усіх боків оточений балконами, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.
— От що,— сказав Лопака. — Повеземо її з собою на Гавайї, і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.
Так вони й вирішили, і скоро корабель повернувся в Гонолулу і приставив туди і Кеаве, і Лопаку, і пляшку.
Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той зразу почав висловлювати Кеаве співчуття.
— Щось я не второпаю, чому тобі мене шкода,— сказав Кеаве.
— Хіба ти нічого не знаєш? — здивувався знайомий.— Адже твій дядько... такий поважний був старий... помер, і твій двоюрідний брат... такий гарний був хлопець...
утопився в морі.
Кеаве дуже запечалився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але у Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:
— А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гавайях біля Каю?
— Ні,— сказав Кеаве,— біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи південніше Хоокени.
— Тепер ця земля перейде до тебе? — запитав Лопака,
— Так, до мене,— відмовив Кеаве і ну знову оплакувати своїх покійних родичів.
— Постривай,— сказав Лопака.— Припини голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.
— Ну, якщо так,— вигукнув Кеаве,— хорошу вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Адже можливо, Що твоя правда — будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.
— Але будинок ще ж не добудований.
— Ні, та й не схоже, що буде колись побудований,--, сказав Кеаве.— Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви і бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки —то просто чорна лава.