Години через дві по тому Хаїм пішов до Маркусової кімнати, і брат показав йому всі найцікавіші книжки з своєї бібліотеки.
Наш юний герой був такий щасливий і так зрадів гостеві, якого давно вже не бачив, що навіть забув спитати, як йому ведеться. А Хаїм також нічого про себе не розповідав, та й взагалі весь час, поки менший брат теревенив, не промовив жодного слова. А Соня? Соня сиділа з Міріам-Хаєю в куточку, і обидві тихенько балакали про різні домашні справи: про ледачих служниць, про дитячі убраннячка, такі дорогі, що до них і доступитись не можна, про дорожнечу взагалі; навіть за якусь там курку, гуску або качку з тебе сім шкур злуплять!
— Якось я звеліла принести яйця,— розповідала невістці Міріам-Хая, і обидві аж паленіли з обурення,— я вже звикла платити по сімдесят копійок; хіба що перед пасхою даю карбованця або карбованця і п'ять копійок, але не більше. Я полічила яйця... П'ять кіп я звеліла принести, бо хотіла спекти торт з десяти фунтів; щоправда, минулого тижня я напекла, хвалити господа, повну шафу, але за три дні все зникло; сказати б на служницю,— ні, не можу: в мене тепер чесна служниця, дай боже мені таке щастя... Ша! Ти знаєш її, напевне, вона була тут шість років тому, її ім'я Злата...
— Ой! Злата? Мамо, Злата у вас?
— Еге ж, Злата! Вона вже розлучилася з чоловіком і вийшла заміж вдруге.
— А за кого, мамо?
— Ет, за кого Злата вийшла! Щоб йому таке щастя! Якийсь шарлатан, виродок, він начебто кравець, кирпатий невдалюга!
— Може, Ціпойрин син, Мордхе? Правда ж, я вгадала?
— Так, але звідки ти знаєш, Соню?
— А де тепер Ціпойра? Мабуть, служницею десь, бідолаха?
— Ще б пак! Вже давно померла!
— Ой! Ціпойра померла?! Що ви кажете, мамо? Ай-ай-ай!!!
Господь знає, куди шановні дами утеребилися б в їхній довгій розмові, і чи згадали б колись про ті п'ять кіп яєць, чи, отак перестрибуючи, не заїхали б ген-ген у далекі краї,— якби раптом не з'явився Фройке і не сповістив, що прибули пан Йосип Земель з мадам і дитиною та ще якась стара жінка.
Моїх читачів, мабуть, дивує, що наші вельмишановні дами у таку пору, коли старий смертельно хворий, не знайшли іншої теми для розмови, опріч яєць та курей?.. Далебі, не треба дивуватись: вони мимоволі розпочали таку цікаву розмову про господарство, де йшлося про курей, про яйця, про петрушку та інші дрібнички. Автор цього твору на власні очі бачив, як одна провінціальна дама лаштувалася піти в театр, все було гаразд, як годиться, навіть квитка купила в першому ряду партеру за три карбованці п'ятдесят копійок. Ідучи вже до театру, раптом помітила, що якийсь солдат несе під шинеллю білого півня, безнастанно роздивляючись навкруги. Мадам спало на думку звернутись до солдата — можливо, жартома:
— Скільки правиш за півня?
— Двадцять п'ять копійок сріблом!
— Візьми двадцять! — відповіла йому дама і, зупинившись на хвильку, кинула погляд на півня.
— Давайте гроші! — сказав вояка, і дама, недовго Думаючи, попрямувала додому разом із солдатом і півнем.
Лише на початку третього акту я, подивившись у бінокль, побачив, як ота дама увійшла в зал, і обличчя її сяяло вдвоє більше, аніж перед тим.
Повернувшись додому з театру, я пригадав, що завтра — переддень йомкіпер * і що білий півень потрібен для капорес...
"Ото щасливий чоловікі — подумав я.— Він має най-відданішу в світі дружину..."
РОЗДІЛ шостий
Ревекна, її норотна історія та Йосип Земель — удачливий спадкоємець
Тільки-но родина Земелів увійшла в дім, мадам Ревекка Земель мовчки на хвильку кинулася в обійми мачухи та братової і прожогом, навіть не переодягнувшись, побігла до хворого батька в кабінет, а чоловік її з дітьми, тещею та своякинею лишився тут. Чому Йосип Земель не пішов одразу навідати хворого тестя,— ми довідаємось незабаром, а тим часом скористаємося з цієї нагоди, щоб ближче познайомитись з ним.
Йому двадцять вісім років. Визначити — гарний цей молодик чи бридкий, важко. Очей його не видно, бо їх закривають димчасті окуляри. Волосся та закучерявлену бороду пофарбовано й напомаджено, і від них тхне чимсь неприємним. Комір сорочки так накрохмалено, що пан Земель не може поворухнути головою і змушений повертатись усім довгим, тонким тулубом. На білосніжній жилетці висять кілька ланцюжків з брелоками; на трьох пальцях — чотири різні каблучки, ще й великий перстень; його черевики риплять так пронизливо, що хоч з хати тікай.
Наш чудовий Йосип не може всидіти на одному місці і, навіть розмовляючи з кимсь, любить походжати туди й назад, заклавши руки в кишені, й справляти такі рипи, що черевики аж вищать. Ми мало не забули сказати про галстук, в якому стирчить золота пришпилька, увінчана мініатюрним зображенням свинячої голови з гарненькими вушками, та про довжелезний ніготь на мізинцю лівої руки.
— Як ся маєте, Софіє Абрамівно? — звернувся Йосип до своякині і сів коло неї (Міріам-Хая пішла з дітьми до залу).— Давно вже ми не бачилисьі
— Еге ж, Йосипе Мойсейовичу,— відповіла Соня, дивлячись на шановного родича,— дуже давно! Багато води збігло відтоді. Скільки горя ми зазнали! Як ведеться вам у ваших справах? Свекор колись писав нам, що щастя ходить за вами слідом. Не знаю, як тепер? Кажуть люди, що ваші компаньйони не дуже гарно з вами обійшлися — так само і в нас було... Усім відомий мерзотник Фай-ферман... .
— О Софіє Абрамівно! — відповів Йосип, підхопився з стільця, як опечений, і почав бігати по кімнаті, порипуючи дорогими черевиками.— О, ви собі навіть не уявляєте, які шахраї є на світі! Вони хотіли пустити мене з торбами, щоб за вітром пішов увесь мій статок — тисячі, сотні тисяч, мільйони! Честноє слово! Але мені вдалося випорснути з їхніх рук і врятувати чималий капітал. Хоч підприємство якийсь час не діє, я не сиджу згорнувши руки і, бог дасть, доможуся свого. Сподіваюсь, що протягом цього року до мене повернеться все те, що загарбали мої компаньйони... Крім того, будинок, якого я купив, вийшов мені у п'ятдесят тисяч карбованців... Самий сад коштує з біса дорого... Мій садівник одержує п'ятсот карбованців на рік. А екіпаж і коні? А інші видатки? А скільки я витрачаю щороку на допомогу родичам і чужим людям! Ет, що там казати... Честноє слово!