— Ти гадаєш, у мене нема грошей? Є, честноє слово!.. Зараз принесу.
Він побіг до Фройке вниз, на сходи, і попросив позичити гроші — тільки до восьмої години ранку, честноє слово!.. Фройке нагадав йому про ляпаси і довго не погоджувався, нарешті полагіднів (Фройке — дуже добрий!) і позичив десять карбованців, застерігши, що не пізніше, як о восьмій годині ранку, він повинен одержати п'ятнадцять.
Йосип гонористо зайшов до залу:
— Чудове місто! Годині о дванадцятій ночі вже не можна розміняти сторублівку, честноє слово!..
Минуло ще з півгодини, і Йосипові десять карбованців розтанули. Всі вже, мабуть, мирно порозходилися б спати, якби вкрай збуджений пан Земель раптом не підхопився з місця і не залементував:
— Софіє Абрамівно! Ви повинні пам'ятати, що не з шахраями граєте! Не люблю таких афер! Честноє слово!..
Соня зблідла, потім почервоніла, а всі напались на Йосипа:
— Га? Що? Як? Де? Коли?
— Ганьба! — горлав Йосип.— Як ви дозволяєте собі таке? Ми не кишенькові злодюжки! Тут грають чесні люди, а не картелюги! Софіє Абрамівно! Я протестую при всіх — ви поклали злотий, а взяли двадцять копійок здачі! Зізнайтесь! Честноє слово!
— Ах ви, картелюго! — наскіпалась на нього Софія Абрамівна.— Ви самі аферист! Ви гадаєте, я не бачу, як ви щоразу ногою штовхаєте Ревекку під столом?
— О мерзотнице! — вереснула Ревекка.— Знов починаєш біснуватись?..—і шпурнувши карти просто їй в обличчя, Ревекка вискочила з-за стола.
— Сама ти мерзотниця! — розлючено крикнула Соня.— А твій франт усю спадщину розтринькав у Петербурзі на різну негідь...
— Га?! Що?!! Я???!! Я???!! Честноє слово!!!
— Не галасуйте!
— Що ти скажеш про оцю катастрофу, про таку трагедію? — звернувся Маркус сам до себе.
— Ш-ш-ш-ш-ш-ш! Хазяїн звелів, щоб перестали кричати! — сказав, прибігши, переляканий Фройке.
Ці слова подіяли, немов електричний струм, і вся компанія нарешті второпала, як негоже грати тепер у карти; розходились по своїх кімнатах тихенько, навшпиньки, надуті, похнюплені, мовчазні, навіть на добраніч одне одному не сказавши...
* * *
Лежачи в ліжку, Хаїм спитав у Соні: "Що це означає?" Соня поклялася життям своїх дітей, що сном і духом нічого не знає і може заприсягтися на святій торі, що сама бачила, як Йосип кілька разів підсував свої карти Ревеці і як Ревекка показувала очима на Маркуса...
— Ти можеш пишатися своєю ріднею, Хаїме! Хіба в мого тата могло таке трапитись? Хоч твоя сестра — не син, а дочка,— вона одержить більш за тебе! Я програла двадцять два карбованці, а дісталися вони Ревеці, та й спадщина припаде їй більша, аніж нам, хоч вона — дочка, а ти син!.. Ревекка завжди вміла лестити батькові і піддобрюватись до нього, тим-то й вигоду матиме не таку, як ти, затям це собі! Можеш гніватись на мене, скільки хочеш!..
* * *
—— Скільки ти виграла, Ревекко? — поцікавився Йосип, що походжав по кімнаті напівроздягнений.
— Це тобі конче треба знати? — відповіла жінка і взялась перелічувати свій капітал: — Сорок, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят п'ять, вісімдесят, вісімдесят три, вісімдесят шість, вісімдесят сім, дев'яносто, дев'яносто два сорок копійок... Дев'яносто два карбованці сорок копійок... Йосипе! Подай мою шкатулку!
Йосип приніс шкатулку, Ревекка заховала туди гроші, замкнула і звеліла поставити на місце. З великою заздрістю дивився бідолашний Йосип на цю скриньку.
— Далебі, було б дуже справедливо, якби твій старий, Ревекко...
— А хіба він стоїть тобі на заваді, поки живий?
— Я про твої інтереси дбаю, Ревекко! Честноє слово...
— Хай це тебе не обходить!
— Гм...
— Яке враження справив він на тебе, Йосипе?
— Погане, дуже погане. Не сьогодні-завтра... Честноє слово!
— Ну, ну! Бодай тобі заціпило!
— Гм...
— Що каже лікар, Йосипе?
— Що він повинен написати духівницю, бо...
— Лікар такий самий йолоп, як ти...
— Гм...
— Я гадаю, що він уже склав духівницю... А яка твоя думка?
— Я б сказав тобі, Ревекко, але ж ти ніяким моїм клятвам не повіриш,— тож я присягаюсь, що коли це неправда, хай мене покорчить отут, на місці. Хай я не доживу до завтрашнього дня, честноє слово!..
— А? Ти вже присягаєшся? Значить, брешеш! Годі, годі, Йосипе!
На добраніч! Ми повкладали спати всіх наших героїв. Тепер вони повинні відпочити і поринути в солодкий сон після безладної метушні протягом цілого дня. Вважаю, що й для романіста мусить існувати якась межа, поза якою йому не дозволено ходити разом з читачем назирці за героями. Вже те, що ми підслухували нічні розмови наших симпатичних героїв, не можна назвати надто гарним і делікатним. Інша річ, коли ми, вийшовши з Сендерового дому, говоримо про всіх тих, з ким ми там познайомились: ми можемо балакати про них, співчувати їм і брати на глузи,— ніхто не має права нам перешкодити; на те я —письменник, а ви, любий мій друже,— читач, щоб балакати про інших, а інші хай балакають про нас усе, що їм заманеться і скільки заманеться... На добраніч!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Саме тут розпочинається справжній спектакль, де актори можуть повною мірою продемонструвати свою майстерність
Мені дуже приємно, що маю нагоду розпочати оцей розділ, як личить справжньому романістові, і показати любому читачеві і сцени, що крають серце, і зворушливі картини,— достеменно, як усі мої колеги-романісти, котрі давно вже зажили слави; щоправда, я ні в якому разі не можу рівнятись до них, бо їхній мізинець більш вартий, аніж весь я, і якби я навіть прожив років із сто,— однаково не зміг би написати так багато блискучих романів, якими сучасна єврейська література може пишатися, коли навіть порівняти їх з творами інших літератур. Я уповаю на Всевишнього, що здійсниться моя давня мрія і настане час, коли отими блискучими романами навантажать цілі вагони й відправлять далеко-далеко. Цілком можливо, що той, хто їх придбає, заробить багато грошей на такій кількості паперу... Уявляю собі трагічне становище цих романістів (якщо їм вдасться дожити до тієї пори), їхнє остовпіння, коли вони побачать, як оті твори пакуватимуть у лантухи й тюки, а потім якийсь халамидник вхопить тюк із "страшенно захоплюючими" романами на чотири частини з епілогом і шпурне його у вагон. І помчать всі русяві герої, страхітливі лиходії, єврейські графи та барони, неправдоподібні мільйонери, несосвітенні єврейські лихварі,— всі химерні й ходульні,— витвір нестримної фантазії отих писарчуків, котрі найменували себе письменниками, романістами, творцями!..