— Даруйте, але така була наша умова, і тому я виклопотав вам дозвіл користуватися урядовою радіостанцією, — нагадав начальник поліції.
— Я на це і не скаржуся, — запевнив його. Торес. — Отже, вам відомо, що я маю строго конфіденційні і надзвичайно важливі справи з нью-йоркським Ріганом. — Він приклав руку до нагрудної кишені. — Я щойно одержав від нього нову телеграму. Він вимагає затримати тут свиню Френка ще на місяць, а якщо цей молодик і зовсім не повернеться до Нью-Йорка, то, наскільки я зрозумів сеньйора Рігана, буде ще ліпше. Тож, коли мені поталанить, то й вам буде непогано.
— Але ви ще не сказали мені, скільки ви за це одержали і скільки одержите, — вирішив промацати ґрунт начальник поліції.
— На це у нас була домовленість приватного характеру, і сума не така вже й велика, як вам здається. Він скнара, цей сеньйор Ріган, страшенний скнара. Проте я чесно поділюся з вами, якщо наша витівка увінчається успіхом.
Начальник поліції задоволено кивнув і запитав:
— Мабуть, на тисячу золотом ви ж розраховуєте?
— Гадаю, що так. Не може ж цей ірландський кабан заплатити мені менше; а тоді п’ятсот доларів — ваші, якщо, звичайно, свиня Френк накладе головою в Сан-Антоніо.
— А може, і сто тисяч золотом одержите? — продовжував допитувати начальник поліції.
Торес розсміявся, немов це був жарт.
— В усякому разі, не тисячу, — не вгамовувався його співрозмовник.
— Може, розщедриться і дасть більше, — підтвердив Торес. — Цілком можливо, що додасть ще сотень п’ять; тоді, ясна річ, половина цих грошей теж ваша.
— Я негайно рушаю до в’язниці, — запевнив начальник поліції. — Можете покластися на мене, сеньйоре Торес, як я покладаюся на вас. Їдьмо відразу ж, не відкладаючи, і їдьмо разом, аби ви самі могли перекопатися, як я підготуюся до прийому Френка Моргана. Я ще не розучився володіти рушницею. А крім того, я скажу трьом жандармам, щоби вони стріляли тільки в нього. То, виходить, цей собака-грінго збирається штурмувати нашу в’язницю? Ходімо. Ходімо швидше.
Він звівся і рішуче жбурнув цигарку. Але не встиг він дійти й до середини кімнати, як до нього підскочив якийсь обірваний спітнілий хлопчисько, смикнув його за рукав і, ледве переводячи дух, плаксиво пропищав:
— У мене для вас важлива новина. Ви мені заплатите за неї, вельмишановний сеньйоре? Я біг без упину.
— Я пошлю тебе, пройдо, до Сан-Хуана, щоб тебе склювали мишоїди! — була відповідь.
Хлопчик навіть зіщулився від такої погрози, але, спонуканий порожнім шлунком, страшного бідністю і бажанням здобути кілька монет, щоб заплатити за вхід на майбутній бій биків, закликав на допомогу всю свою хоробрість і повторив:
— Не забудьте, сеньйоре, що я перший приніс вам цю новину. Я біг без упину, аж задихався, — ви ж самі бачите, сеньйоре. Я все скажу вам, тільки ви, будь ласка, не забудьте, що я перший сказав вам.
— Добре, пройдо, не забуду. Але тобі ж буде гірше, якщо я запам’ятаю, що це ти перший сказав. То що ж у тебе за новина? Мабуть, вона і сентаво не варта! А коли ні, тоді ти пошкодуєш, що з’явився на Божий світ. Сан-Хуан видасться тобі раєм порівняно з тим, що я з тобою зроблю.
— В’язниця... — пролепетав хлопчисько. — Грінго, той самий, котрого ви мали вчора повісити, підірвав стіну в’язниці. Святі угодники! Діра така велика, як дзвіниця на нашому соборі! і друг грінго, той, котрий схожий на нього і якого мали б повісити завтра, утік разом з ним через цю діру. Той грінго витяг його. Це я бачив на власні очі, і зараз же побіг до вас, сюди, я без упину біг, і віт не забудьте, сеньйоре...
Але начальник поліції вже повернувся до Тореса і нищівним поглядом втупився в нього.
— Так, на вашу думку, цей сеньйор Ріган виявить королівську щедрість, коли заплатить нам з вами ту велику суму, що обіцяв? Та він мусить дати нам уп’ятеро, удесятеро більше: ці грінго ламають наші закони і порядки, і навіть трощать міцні стіни нашої в’язниці...
— Ну, це лише помилкова тривога, пір’їнка, що показує, куди віє вітер і які наміри Френка Моргана, — промурмотав Торес з кислою посмішкою. — Не забувайте, що пораду штурмувати в’язницю давав я.
— У такому разі, це ви і сеньйор Ріган оплатите нам витрати на відновлення в’язниці, — сказав начальник поліції і, помовчавши, додав: — А проте я не вірю, що він це зробив. Це неможливо. Навіть недоумкуватий грінго не зважився б на таке.
Тут у дверях з’явився жандарм Рафаель, з рани на чолі в нього сочилася кров; розштовхуючи рушницею цікавих, котрі вже почали збиратися навколо Тореса і начальника поліції, він став перед своїм шефом.
— Нас розбили, — почав вій. — В’язниця майже вся зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми хоробро кинулися рятувати в’язницю. Проте вона злетіла в повітря. Тисяча фунтів динаміту — це вам не жарт! Я упав без тями, але не випустив рушниці з рук. Коли опритомнів — біля мене були самі мерці! Хоробрий Педро, відважний Ігнасіо, сміливий Августіно — усі, усі лежали мертві! — Рафаелю слід було б сказати: "п’яні як піч", але натура в нього, як у будь-якого латиноамериканця, була складна, і тому він у трагічних топах змалював катастрофу так, що і вій, і всі інші жандарми поставали героями, як це щиро уявлялося йому. — Вони лежали мертві. Але, може, і не мертві, а тільки контужені. Я поповз. Пробрався до камери цього грінго Моргана. Порожньо. У стіні — величезна діра. Я виповз через неї на вулицю. Бачу: зібралася велика юрба. Але грінго Моргана вже і сліду нема. Я поговорив з одним обшарпанцем, котрий бачив, як це сталося. На них чекали коні. Вони помчали до берега. Там уже стояла під вітрилами шхуна. У Френка Моргана до сідла був прив’язаний мішок із золотом — обшарпанець бачив його на власні очі. Величезний лантух!..
— А діра велика? — запитав начальник поліції. — Діра в стіні?
— Та більша, ніж лантух буде, значно більша, — відповідав Рафаель. — Хоча лантух у грінго величезний — так мені цей обшарпанець сказав. І лантух був прив’язаний у Моргана до сідла.
— Моя в’язниця! — вигукнув начальник поліції; він вихопив кинджал і підніс угору, тримаючи за лезо так, що руків’я, на якому майстерно було вирізано розп’ятого Ісуса, здавалася справжнім хрестом. — Клянуся усіма святими, я буду мстити! О наша в’язниця! Наше правосуддя! Наш закон!.. Коней! Хутко коней! Жандарми, коней, хутко! — Він накинувся на Тореса, хоча той не вимовив ні слова: — До біса сеньйора Рігана! Мені хоча б своє повернути! Мене образили! Зруйнували мою в’язницю! Поглумилися над моїм законом — нашим законом, дорогі друзі! Коней! Коней! Відібрати їх у проїжджих! Та хутчіше ж! Хутчіше!