Штабс-капітан Михайлов двічі нерішуче пройшов повз гурток своїх аристократів, за третім разом зробив зусилля над собою й підійшов до них. Гурток цей складався з чотирьох офіцерів: ад'ютант Калугін, знайомий Михайлова, ад'ютант князь Гальцин, що був навіть трошки аристократом для самого Калугіна, підполковник Нефердов, один з так званих ста двадцяти двох світських людей, які вступили на службу з відставки під впливом почасти патріотизму, почасти честолюбності і, головне, того, що всі це робили, старий клубний московський парубок, що приєднався тут до партії невдоволених, які нічого не роблять, нічого не розуміють і осуджують всі розпорядження
1 "Снобси" і "Марнославство" — маються на увазі романи англійського письменника Вільяма Теккерея (1811— 1863) "Книга Снобів" і "Ярмарок марнославства".
начальства, і ротмістр Праскухін, теж один з тих ста двадцяти двох героїв. На щастя Михайлова, Калугін був у чудесному настрої (генерал тільки що поговорив з ним дуже довірливо, і князь Гальцин, приїхавши з Петербурга, спинився в нього), він визнав не принизливим подати руку штабс-капітанові Михайлову, чого, проте, не зважився зробити Праскухін, який дуже часто зустрічався на бастіоні з Михайло-вим, не раз пив його вино й горілку і навіть винен був йому по преферансу дванадцять з половиною карбованців. Не знаючи ще гаразд князя Гальцина, йому не хотілося виявити перед ним своє знайомство з простим піхотним штабс-капітаном; він злегка вклонився йому. ,
— Що, капітане,— сказав Калугін,— коли знову на баксіончик? Пам'ятаєте, як ми з вами зустрілися на Шварцівському редуті — гаряче було? га?
— Так, гаряче,— сказав Михайлов, з жалем згадуючи про те, яка в нього була сумна постать, коли він тієї ночі, зігнувшись, пробираючись траншеєю на бастіон, зустрів Калугіна, що йшов таким молодцем, бадьоро побризкуючи шаблею.
— Мені, по-справжньому, доводиться завтра йти, але в нас хворий,— вів далі Михайлов,— один офіцер, так...— Він хотів розказати, що черга була не його, але через те, що командир восьмої роти нездужав, а в роті залишався прапорщик тільки, то він визнав за свій обов'язок запропонувати себе на місце поручика Непшитшетського і тому йшов сьогодні на бастіон. Калугін не дослухав його.
— А я почуваю, що цими днями щось буде,— сказав він князю Гальцину.
— А що, чи не буде сьогодні чого-небудь? —■ несміливо спитав Михайлов, поглядаючи то на Калугіна, то на Гальцина. Ніхто не відповів йому. Князь
Гальцин тільки зморщився якось, пустив очі повз його кашкет і, помовчавши трохи, сказав:
— Славна дівчинка ота, в червоній хусточці. Ви її не знаєте, капітане?
— Це біля моєї квартири дочка одного матроса,— відповів штабс-капітан.
— Ходімо подивимось її гарненько.
І князь Гальцин узяв під руку з одного боку Ка-лугіна, з другого штабс-капітана, наперед певний, що це не може не бути для останнього великою приємністю, що таки було справедливо.
Штабс-капітан був забобонний і вважав за великий гріх перед боєм залицятися до жінок, але при цій нагоді він прикинувся розпусником, чому, видимо, не вірили князь Гальцин і Калугін і що надзвичайно дивувало дівчину в червоній хусточці, яка не раз помічала, що штабс-капітан червонів, проходячи повз її віконце. Праскухін ішов позаду, і все штовхав у руку князя Гальцина, роблячи різні зауваження французькою мовою; але через те що вчотирьох не можна було йти по доріжці, він змушений був іти сам і тільки на другому крузі взяв під руку відомого хороброго морського офіцера Серв'ягіна, який бажав теж пристати до гуртка аристократів. І відомий сміливець з радістю просунув свою мускулясту, чесну руку за лікоть Праскухіну, всім і самому Серв'ягіну добре відомому як не дуже хороша людина. Та коли Праскухін, пояснюючи князеві Гальцину своє знайомство з цим моряком, шепнув йому, що то був відомий сміливець, князь Гальцин, який був учора на четвертому бастіоні й бачив, як за двадцять кроків від нього лопнула бомба, вважаючи себе за неменшого сміливця, ніж цей пан, і гадаючи, що дуже багато репутацій набувається задарма, не звернув на Серв'ягіна ніякої уваги.
Штабс-калітанові Михайлову так приємно було гуляти в цьому товаристві, що він забув про милого листа з Т., про похмурі думки, що обсідали його, коли він згадував, що треба буде йти на бастіон, і, головне, про те, що о сьомій годині йому треба було бути вдома. Він пробув з ними доти, поки вони не заговорили тільки проміж себе, уникаючи його поглядів, даючи тим знати, що він може йти, і, нарешті, зовсім пішли від нього. Але штабс-капітан усе-таки був задоволений і, проходячи повз юнкера барона Песта, котрий був особливо гордий і самовпевнений з учорашньої ночі, яку він уперше провів у бліндажі п'ятого бастіону, і тому вважав себе за героя, він анітрохи не засмутився від підозріливо-бундючного вигляду, з яким юнкер виструнчився і зияв перед ним кашкета.
4
Та ледве штабс-капітан переступив поріг своєї квартири, як зовсім інші думки пішли йому в грлову. Він побачив свою маленьку кімнатку з нерівною долівкою й перекошеними вікнами, заліпленими папером, своє старе ліжко з прибитим над ним килимом, на якому зображена була амазонка і висіли два тульські пістолети, брудну, з ситцевою ковдрою постіль юнкера, що жив з ним; побачив свого Микиту, який з розкуйовдженим масним волоссям, чухаючись, устав з долівки; побачив свою стару шинелю, власні чоботи й вузлик, з якого стирчали кінець мильного сиру і шийка портерної 1 пляшки з горілкою, приготовлені для нього на бастіон, і з почуттям, подібним до
О
1 Портер — чорне густе англійське пиво.
жаху, він раптом згадав, що йому нині на цілу ніч іти з ротою в ложементи
"Певно, мені бути вбитим сьогодні,— думав штабс-капітан,— я відчуваю. І головне, що не мені треба було йти, а я сам визвався. І це вже завжди уб'ють того, хто напрошується. І на що хворий отой клятий Непшитшетський? Дуже можливо, що й зовсім не хворий, а тут через нього уб'ють людину, а неодмінно уб'ють. А втім, якщо не вб'ють, то, певно, нагородять. Я бачив, як полковому командирові сподобалось, коли я сказав, що дозвольте мені йти, якщо поручик Непшитшетський хворий. Якщо не вийде майора, то вже Володимира напевне. Бо ж я вже тринадцятий раз іду на бастіон. Ох, тринадцять! погане число. Неодмінно вб'ють, відчуваю, що вб'ють; але треба ж було комусь іти, не можна з прапорщиком роті йти, а коли б щось сталося, це ж честь полку, честь армії від цього залежить. Мій обов'язок був іти... так, обов'язок. А є передчуття". Штабс-капітан забував, що це передчуття, в більш чи менш сильній мірі, охоплювало його щоразу, коли треба було йти на бастіон, і не знав, що таке саме, в більш чи менш сильній мірі, передчуття поймає кожного, хто йде на бій. Трохи заспокоївши себе цим розумінням обов'язку, яке в штабс-капітана, як і взагалі у всіх людей недалеких, було особливо розвинене і сильне, він сів до столу й став писати прощального листа до батька, з яким останнього часу був не зовсім у добрих стосунках через грошові справи. Через десять хвилин, написавши листа, він устав від столу з мокрими від сліз очима і, подумки читаючи всі молитви, які знав (бо йому ніяково було перед своєю людиною голосно