— Забирайтеся геть! Залиште ці ягоди у спокої, або я звелю заарештувати вас за крадіжку!
Роберт спокійно зірвав ще одну полуничку і стояв із нею, піднімаючи брови:
— Крадіжку? – запитав він. – Я маю право збирати мої власні ягоди, чи не так? І якщо ми вже кажемо про крадіжки, то наскільки мені відомо, інші садівники Кастелмайну, ще до вас, збирали фрукти та продавали їх заради власної вигоди.
Хізер спробувала заповзти в найближчі кущі. Це було жахливо! Роберт помилився. Але вона зупинилася, коли побачила, що поцятковане коричневе обличчя містера МакМануса пішло ще більшими плямами. Це було цікаво. Виглядало на те, що містер МакМанус дійсно привласнював фрукти. Але, звичайно, це зробило його ще злішим, ніж коли-небудь. Він побрів до Роберта, показуючи зуби.
— Ти нічого не доведеш! – проревів він крекчучи від люті. – Забирайся звідси, або я порву твоє гладеньке личко! Мені начхати хто ти!
Роберт кинув полуницю у рот та простягнув руку уперед, знову. Цього разу він ледь нахилив її. Містер МакМанус все ще намагався йти у його бік, але зараз він тупцював на одному місці, ніби черепаха, яка не знає, що вже висунулася із свого панциру до кінця.
— Але вам не повинно бути байдуже, хто я, — сказав Роберт, коли проковтнув полуницю. – Мій брат побив та викинув свого садівника з воріт. Кастелмайн тепер мій, і я би мав покарати вас сильніше за ваші гарчання та погрози. Але поки що я залишу вас, як ви є. Підходьте, Хізер. Насолоджуйтесь моїми чудовими фруктами.
Роберт нахилився та продовжив збирати полуницю. Трохи почекавши, Хізер виповзла з-за кущів та також почала зривати полуниці. Для неї це була єдина нагода щоб коли-небудь скуштувати їх. Але їй би хотілося насолоджуватися більше. Містер МакМанус, що тупцював на одному місці, змушував її відчувати себе злодійкою, якщо не гірше. Кожного разу, коли хтось із них проповзав поруч із ним, він кричав:
— Я тобі дам! Ти так просто від мене не втечеш!
Хізер хапала полуниці обома руками кожного разу, коли він кричав. Вона знала, що їй більше ніколи не випаде нагода з'їсти так багато полуниць, як хочеться.
Нарешті, коли чоботи містера МакМануса протерли достатню дірку у ґрунті, Роберт Толлер піднявся, обтрушуючи солому з чорних шовкових колін.
— Я наївся, — мовив він. — Йдемо, покажіть мені зараз мої володіння та замок.
Хізер подумала про Кастелмайн, повний туристів та про автобуси, припарковані на узбіччі. Вона знала, що це буде жахливий шок для нього.
— Чому ви не хочете зачекати до вечора? – запитала вона. – Тоді буде затишніше.
Роберт подивився на неї дивним сумним поглядом, майже так, ніби відчував жаль до неї.
— Серденько, я знаю цю трюки, — мовив він. – І тоді все буде пристойним та охайним, тому що ви неодмінно попередите свого батька, що я тут. Ні, я зараз же все огляну.
Він прохрустів по соломі повз містера МакМануса.
— Це вам з рук не зійде! – загарчав містер МакМанус. – На моєму боці закон…
— О, тихіше, ви, грубіян, гарчавлива собако! – мовив Роберт. Він знову простяг руку і цього разу різко нахилив її. Хізер побачила, що лінія світу нахилилась перед її очима, ніби поверхня води, коли хтось кидає вас у басейн. Вона почувалася ніби також занурилася. Поки вона хапала ротом повітря, містер МакМанус впав на руки та коліна та скоротився. Його поцятковане обличчя перетворилося на довгу морду великого плямистого пса. Його ноги згрупувалися та стали задніми собачими ногами. Його руки перетворилися на лапи, і виріс довгий плямистий хвіст. Він злобно загарчав на Роберта.
— Залиште це місце, ви, дворняжко! – одізвався Роберт. — Йдіть додому і подивіться, чи пізнає вас ваша дружина.
Потворний плямистий пес піджав хвоста між строкатими задніми ногами та виючи побіг геть, у кущі. Хізер ніколи не бачила такого переляканого пса. Вона побрела до будинку, не така вже й весела та задоволена, як вона мала б бути. Правда, містер МакМанус заслуговував на це, але Хізер питала себе, чи зрозуміє місіс МакМанус хто цей пес.
4.
В цей час симетричні сади були переповнені людьми. Якийсь час, здавалося, Роберт Толлер їх навіть не помічав. Він розглядав будинок. Хізер подумала, що у нього розгублений вигляд, але Роберт помітив, що вона спостерігає за ним, і придав своєму обличчю гордий та веселий вигляд.
— Рога й копита! – вигукнув він. – Яким чудовим творінням будівництва він став! Здається я успадкував будинок із сотнею вікон, а може й більше! Як це сталося?
— Франсеї та Толлери потроху його розширювали, — пояснила Хізер. Я думаю, тато казав, що вони зупинились, коли один з них поставив всі гроші на перемогу Наполеона під Ватерлоо. – Вона побачила, що Роберт не розуміє про що мова, і тому втішно додала, — але найстарші частини замку залишились.
— Я бачу обриси будинку мого батька все ще вимальовуються з одного боку, — кивнув Роберт. — І наші старі стайні все ще за кухнею. Але я бачу лише одну вежу з решти, ту, де я, зазвичай, бився із моїми братами.
— Ще дещо залишилося, — сказала Хізер, — але воно, так би мовити, вбудовано всередині, тепер.
— Я повинен це побачити, — сказав Роберт.
Хізер здавалось, що йому подобалося лазити по замку з братами. Вона майже йому заздрила. Вона часто думала, що їй подобалося би більше життя у Кастелмайні, якби у неї був брат чи сестра, чи хтось, хто складав їй компанію. Але потім до неї дійшло що брати Роберта, вже триста років як мертві. І будинок досить змінився з тих часів. Хізер зрозуміла, що більше не заздрить йому.
Поки вона це обмірковувала, Роберт почав швидше й швидше йти до будинку. Хізер помітила його дивно блискучу фігуру десь попереду. Оскільки ближче до будинку натовп був густіше, вона побачила як він натикається на одних людей та відскакує від інших. Вона чула крики:
— Обережно! — та, — За кого ви себе маєте, чого штовхаєтеся?
Це, здається, змусило Роберта помітити, де він. Він зупинився та почекав на Хізер. Коли вона, нарешті, наздогнала його, то побачила, що він виглядає дуже гордовито.
— Ваш батько тримає великий двір, — сказав він. – Хто йому дозволив тримати таку свиту?
— Вони не свита. Вони туристи, — відповіла Хізер. Вона повела Роберта повз паркан з живоплотів, намагаючись якомога зрозуміліше пояснити, що Кастелмайн тепер належить Британському фондові, а це означає, що кожний в країні може заплатити, щоб його оглянути.