Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув менi.
— Ось тобi вiд мене.
— Може, не треба? — засумнiвався я.
— Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
— Ти чого хихоньки справляєш? — пiд брову дядька Себастiяна знову прибилась веселiсть.
— Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я — не чув.
— Iще почуєш, — маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на здоров'я людям.
— Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
— Полiтграмота.
— Полiтграмота? Це ж про що?
— Як тобi сказати? — зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. — Ось космографiя — це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота — що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, — дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й пiшов до вчителiв.
Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
— Везе ж декому, — заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — I що то за штука — полiтграмота? Знаєш, чи де там?
— То чом не знаю? — вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся берега: — Є двi найвищi науки — космографiя i полiтграмота...
— Чим же вона найвища?
— Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.
Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.
— Михайлику, це ти?! — дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й мої починають усмiхатися.
— I ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.
— Я перша прийшла, — i обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. — Все боялася, щоб не спiзнитися.
— А може, ти хотiла всiм сережки показати?
— Безсовiсний, — вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж перестає гнiватися i таємниче каже: — Я тобi щось принесла. Знаєш що?
— Звiдки менi знати.
Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
— Ти чого? — одразу накостричився я.
— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всiм хлопцям.
— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? —скривджено забринiв Любин голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засмiявся, показав нам язика:
— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас вiд бiйки в перший день навчання.
— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.
— А набрiхувати будеш?
— Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не можна.
Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
— Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?
— Де там.
— Дивись! — i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках. — Це твоїi.
— Чого ж вони мої?
— А хто рвав липовий цвiт?
— То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
— От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
— Тодi спасибi.
— Пиши на здоров'я, — точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи, може, вона почула вiд нього цi слова?
— То заробила ти срiбного карбованця?
— Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я найшла таке мiсце — однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
— Чого ж, пiдемо.
— То й добре, — чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що гудiли, неначе вiтряки.
I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається, посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв, обзиваються моєму привечiр'ю:
— Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую — нашi ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.
— Ти чого, дiвко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кiлька голосiв, а нашi мають лише два голоси.
— I дослухалась! — Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не подумалось, що вони мають кiлька голосiв. — Ти й сьогоднi першою в школу прийшла?
— Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зорiє. — I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
— Це ж чого?
— Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас на кiлька день забирає до Вiнницi.
— I ти їдеш? — обiзвався жаль у мене.
— Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.
— Ти ж скорiше приїжджай.
— Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто. Там нi в однiй хатi немає каганця — скрiзь електрика свiтить. Прощавай, Михайлику.
I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо настало таке врем'я.
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому, що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати — i на ковзанку. Ось там уже розкiш i воля — до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.