— Що набiл, головне — рух, i наш, i мiжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на двi долонi...
Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
— Де ти бачив сало на двi долонi?
— На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
— А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! — нарештi посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: — Маємо ж порося трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже сало мiряє! — i звертається до дядька: — Гляди, ще здохне воно.
— Не здохне, дорiжемо, — втiшає чоловiк жiнку.
— Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? — допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
— А як же iнакше?! Ось подивись — тепер срiбло на них, — ворухнув батогом паморозь на пiдручному, — збереш срiбло — золото побачиш. Жаль тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.
— А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? —обурюється тiтка Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.
— Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! — крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
— Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi, перетрусиш, — — застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. — Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.
Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?
— Вйо, мої, не чужi! — шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi — здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя — як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси:
— Тпру, тпру, змiї!
— Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви живi-здоровi?
Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi рум'янцi.
— Хiба ж я вiдав, що вони такi? — справдовується провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. — От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
— Аж до самiсiньких п'ят? — враз подобрiшала тiтка Ликбфiя і чогось зиркнула на свої закаблуки.
— Ще й за п'ятами трохи лишиться, — не моргнувши, запевняє дядько Микола, i ми всi починаємо смiятись.
— I що ви скажете на це? — примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. — Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку — з жолудь.
— I нащо мої слова красти? — не сердиться, а посмiхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. — Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились.
— Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. — Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.
— I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? — дивується дядько Микола, торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: — А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете?
— А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.
— Правда? — радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
— Правда, дядьку.
— Ну, спасибi, спасибi, — дякує менi, хоча б треба було зробити навпаки.
Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з
рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.
Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:
— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
— Красивий, красивий, — пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову стає весело.
Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку — землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.
— Ти куди отак метеш?
— Чого це мету?
— А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?
— Я назад не дивлюся.
— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
— Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
— Чого б вона мала надокучити?
— Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить?
— А ви й не знаєте? — вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
— Нi, поки що не знаю.
— То пояснити?
— Пояснюй.
— За те, що в моїй головi меншає полови.
— От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
— Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
— Яким же ти язиканем ставi — дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. — А тепер — гайда додому.
Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють.
— Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.