Катер збавляє хід, розвертається, хтось уже гукає: "Швартуй"!
Боцман спускається до причалу.
— Швартуватись забороняю,— беручи рушницю на руку, попереджує він суворо, як вартовий.
— Голосніше! Що ви сказали, Омеляне Прохоровичу?
— Те, що чули. Зона! Швартуватись не дам. Компанія спочатку приймає це за жарт.
— Оце вам і Мис Доброї Надії!
— Тут нас ще холостими обстріляють!
— Змилуйтесь, Прохоровичу! Ми до вас на медок та на юшку, а ви...
Товариш Гопкало вже трясе в повітрі величезним кільцем ковбаси, мовби спокушаючи ним боцмана.
— Чуєш, Прохоровичу, як пахне? Домашня! Об'-їденція! Облизенція!
Боцман стоїть, як скеля, не усміхаючись, не приймаючи жартів.
— Зона — і все,— похмуро одвертається він убік.— Острів великий, шукайте собі місця деінде.
— Але ж у вас тут найкраще...
— Вам сказано: зона!
Змагатися далі з боцманом було безнадійно, така вже натура: ще справді пальбу ради свята відкриє... Катер дав задній хід.
Марія не знала, де себе подіти. Сором палив її. Як можна бути таким! Навіть тут не відступитись від правил, своїх заводських не пустити на берег!
Стояла знічена, втупивши налиті слізьми очі в пісок, зволожений хвилею, покритий до самих ніг танучим шаром білосніжної піни. Чистим мереживом бурхає море. Могли б вони сьогодні з Вовиком удвох ходити по оцих мереживах, по оцьому світлому казковому берегу, що то пригасне, то знову сяйне, вкриваючись піною, аж видніше стає навкруги... А тепер? Коли ще він тепер заверне сюди і який слід залишить в його серці невблаганна батькова жорстокість?
Вже відпливаючи, Вовик обернувся з містка до Марії. Думала, буде сердитий, а йому — як ніде нічого! Несподівана сутичка з боцманом, видно, анітрохи його не приголомшила, іншої зустрічі він ніби й не чекав тут, у забороненій зоні маяка. "Що, мовляв, візьмеш із старого? Дивацтва його нам відомі!"
І на мигах дав зрозуміти Марії, що вони пристануть в іншому місці, навіть вказав жестом приблизно де саме: отам на північному кінці острова, де височить напнутими антенами радіостанція рибзаводу... Дівчині неважко догадатись, для чого це їй пояснює Вовик: в такий спосіб він мовби запрошував, щоб вона також прийшла сьогодні туди.
Коли катер віддалився, Марія з болем у голосі звернулась до батька:
— Тату, ну як ви могли так? Майже всі там свої, сам директор...
Старий посвітлішав на виду, насмішкувато кивнув катерові вслід:
— Отож і директор... Стривай. Я його ще й на партактиві розчихвощу, буде йому юшка! Таке судно у вертеп перетворити!
— Що ви говорите, тату? Який вертеп?
Мати, підійшовши, теж рішуче стала на батькову сторону:
— Це все він, отой вітрогон, їх навіз... Раз почастували медом, так його і вдруге сюди, як трутня на солодке, потягло!..
Марія знала, що мати недолюблює Вовика, одначе не сподівалася, щоб материна незрозуміла антипатія до нього могла зайти так далеко. Образу, кинуту вслід йому, дівчина цілком прийняла на себе.
Хотіла б відповісти зараз матері гострими дошкульними словами, сказати, що мати топче її почуття, що мати й саму її, мабуть, ніколи по-справжньому не любила, бо для неї завжди на першому місці були сини,— Марія мала на увазі братів, з яких один загинув під час війни в Новоросійську, а другий служить зараз на Далекій Півночі, в морській авіації. їм віддавала мати щедру свою любов, а Марію з дитинства вважала дикункою, відлюдницею, більше боцмановою, аніж своєю донькою. Так принаймні здавалося дівчині зараз, коли їй хотілося чимось найвразливішим допекти, дошкулити матері. Але чіпати братів їй і самій було боляче, та й думки її весь час крутилися більше довкола Вовика.
— Якими словами ви кидаєтесь... А спитати б вас, мамо, що він вам лихого зробив?
— До лиха ще не дійшло, а серце моє не лежить до нього. Чує, чує воно, що не той це чоловік... І тут ти мене не переконаєш, дочко.
— Я й не збираюсь вас переконувати. Та й у чому? Вовик поки що не підсудний, вини на ньому нема, і адвокатів йому не потрібно!
Виказала одним духом і, обернувшись, повільно рушила понад берегом далі-подалі від маяка. Не туди, де ледь бовванів катер, де призивно здіймалися в небо високі антени радіостанції, а геть зовсім у протилежний бік.
Мати не спускала очей з Марії, аж доки та, віддалив-, шись ген-ген, сіла на піску, схилившись над книжкою. Лише після цього Євдокія Пилипівна полегшено зітхнула й рушила до хати.
IV
Кликати на обід Марію пішов Дьома Коро-най. З усіх хлопців тільки він лишився в цей день на маяку. Як і личило майбутньому олімпійцеві, він тренувався навіть у вихідний, шпурляючи диски та тягаючи двопудові гирі попід сараєм, а коли Євдокія Пилипівна запропонувала піти погукати Марію, охоче прийняв на себе цю місію.
Дівчина сиділа, схилившись над розкритою книжкою, мовчазна, непорушна. Ніби читала, а не читала.
— Ти що, Маріє?
Вона звела на Дьому колючий, роздратований погляд:
— А що?
— Ти наче заплакана...
— А тобі що до того?
— Та, розуміється, нічого. Така була між ними розмова.
З усіх мотористів Дьома з його олімпійським спокоєм і впертими мріями подобався Марії пай більше. Але зараз і він їй був небажаним, майже нестерпним. Може, якраз за те, що мати до нього прихильна і якось у розмові жартома назвала Дьому зятем.
Граючи левиною мускулатурою, "зять" простягся перед Марією на піску — грубезний, стрижений під бокс, обпалений сонцем, білобровий. Які в нього ручища! Безпричинно розпливаючись до вух, бере у Марії з колін книжку.
— Що читаєш? Марія промовчала.
— "Але хіба ми не знаємо, що білі люди вбивають? — став читати уголос Дьома.— Хіба ми забули велику битву на Койокуку чи велику битву при Нуклу-кієто, де троє білих убили двадцять чоловік із племені тоцікакатів? І невже ти думаєш, що ми не пам'ятаємо тих трьох із племені тана-нау, що їх убив білий Мекл-рот?.." І невже ти забула,— в тон продовжував Дьома,— що нам пора обідати, що стіл уже накрито і шеф-кок нервується?.. "О ні, ні, нам не треба твоєї відповіді!" — з пафосом вигукнув він і закрив книжку.
Марія підвелася. М'яко плескалося море біля ніг, з шелестом розгортаючись по піску сліпучим своїм мереживом. Чайки-реготухи, великі, білі, бентежно в'ючись поблизу, раз у раз то сміялись, то плакали зовсім по-людському.