У полі жито золоте, скільки око гляне. І небо таке сине, таке барвисте, якого ніколи в світі не буває в житті. А коли й буває, а коли й здається, то хіба в надзвичайні часи. А було небо і степ України.
А на передньому плані посеред жита стояли три молоді, прекрасні дівчини з серпами. Стояли, одягнені в ту одежу, в яку вже не одягаються.
І плакали. Мовчки.
Небо, жито, дівоча краса, сонце і пекучі сльози трьох не здійснених жінок.
А був навіть не плач. Була невимовна мовчазна туга і сум. Не котилися сльози додолу. Застигли в очах.
Де ви?
25/V 1946,
Я бачу картину.
Запрягшись у важкого плуга, Три вдови,
Зігнувшись від потуги над проклятою, политою кров'ю і потом землею, Три вдовиці, Зціпивши зуби й витріщивши очі,
Тягнуть соху, спотикаючись, в тваринячих шлеях, Три вдовиченьки — сестри мої, ластівки, Важко дишуть і проклинають світ Увесь, до одної людини. І я кляну і плачу разом з ними.
— Де ти була? Звідки ти? Тебе не убили? Невже тебе не вбили?
— Ні.
— І ніхто тебе не мучив, не гвалтував?
— Ні.
— Правда?
— А коли б і ні, яке се мав значення тепер, коли нічого, куди й на що не глянь, не осталось на своєму місці?
— Прости мене.
— Прощаю.
— Се співчуття, се не ревнощі.
— Я вірю. Я теж боялася щодня.
КРАВЧИНА
18/VI [19]46
II
Один син Кравчини, льотчик, ас знаменитий, улюбленець цілого фронту, попав до полону. Власне, не до полону. Він був убитий в бою. Товариші бачили, як падав на ворожу землю його самольот, мов огненний язик. Він загинув, і всі його оплакували. І вже аж через три роки з'явився він живий з полону (прототип Б.). Його ніхто не прийняв до армії. Од нього всі одвернулися, ніхто з ним не знався. Чому ти живий? Чому не вбився? Чом не вмер за колючим дротом? Ти живий? Ти живий — чи не слуга ти "їхньої" розвідки? І т. д.
Він жаліється своєму батькові. І тільки в ньому знаходить утіху Кравчина. Старий Кравчина посміявся над сином, як над малим хлопчиком. Вони дурні, позбавлені людської уяви. І старий так розповів йому про життя, про щастя, про добро і про радість, що він на хвилину заспокоївсь і заснув у нього на колінах.
Описати, як падав під Харковом з неба мій син божественний. Як лежав він, жарений на алюмінієві,
КРАВЧИНА II
...Я бачив сотні тисяч убитих моїх товаришів. Вони вкрили своїм сірим трупом безкрайні, безконечні шляхи од Кавказу і Волги до центру Європи. Вони падали в кавави, в ями, на дорогу, розлітались в шмаття, валялися в осінній грязі, як темні барельєфи героїв і великомучеників на царських вратах епохи. Золотих воротах епохи!
241Х [19]46
Написати цілий розділ, як один з синів Кравчини з якогось драматичного приводу оплакує долю народу. Сей плач великий, глибокий і такий по своєму змісту, пристрасний в такій мірі, що десь на своїх верховинах розпачу перекликається з біблейським плачем. Плач, що свідчить про бездоганну душу синову, попадав в руки батька. Як Кравчина, прочитавши його уважно, дивується, чого така нісенітниця лізла в голову хлопцю. Він заперечує плач по всіх пунктах. Все навпаки. Він сміється над його тугою-журбою. Се зробити слід так, щоб він, власне, все признав і все поняв, тільки приховував розуміння, щоб не бентежити сусіда, чи сусідів. А потім, вже на самоті, подивився на небо, як Чабан у "Колючому дроті", і подумав про сина й про все.
Тремтіли зорі в урочистому вічному небі.
27/Х [19]46
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Довго лаявся Кравчина з канадськими солдатами... І от один з них раптом:
— Дядьку, а скажіть мені, чи стоять над Ворсклою оті три верби, де ми гуляли колись? Оті вербички, чи стоять вони над водою?
Та й заплакав. Тільки їхній унтер не знав, чого вони... Тоді Кравчина пожалів їх, почувши, що де б людина
не тягалася, як би не потопала в розпусті і безвірництві,
вона остається людиною.
13/Х/ [19]46
Закінчення картин своїх я не дививсь ніколи. Колись прогляну всі зразу. Тікав од них, і всі їх помилки, від яких душа моя переверталась сотні раз, і недороблені місця, і недостаток праці й талану знав більше від усіх. Так знав роботяща українська мати все ластовиннячко і всі родимі плямочки під сорочками і штанцями ледачих діточок своїх і по старинному вкраїнському звичаю:
— А чиї ж бо се такі діточки гарні? — одповідає сумно:
— Ото? Чи не мої, нехай вони повиздихають. Як, очевидно, й усі митці, я бачив помилки свої в більшій мірі і завсігди чомусь не там, де бачили їх великоухі критики, чіпляючи на мене свої убогі книжні ярлики і тавруючи вимучену мою шкіру таврами різноманітних "ізмів".
29/Х/ 1946
Один з плотників — составитель законів. Можливо, він не дуже балакучий і промовляє тільки законами. Всі його закони дотепні й мудрі, повні житейського гумору й смислу.
Деякі закони він носить, виголошує відповідною, запозиченою з радіогучномовців мовою, вроді:
— Товариші робочі, робітниці, генерали й адмірали. Приказую один процент щорічного врожаю жита й пшениці молотити в околот... Повинних у порушенні приказу притягти до суворої відповідальності як помилково усуспільнених дурнів, позбавлених смаку і почуття красоти і інтелігентності.— Регіт.
Щоб голови колгоспів мали всі вищу освіту. Кому потрібна вища освіта? Кому ні? Про довголіття й продовження життя.
31/ХІІ [19]46
...Сьогодні здав Комітетові мистецтв "Життя в цвіту". Беруся за "Хату" чи за "Міру". А може, чи не візьмуся я за "Повість полум'яних літ" і чи не зроблю я що хоч що-небудь.
Як мені хочеться створити чистий і високий твір, хоча б один, тривалий у часі, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного.
1947 рік
29/ІІ/ 1947
Благословен день!
Сьогодні у моє вікно заглянуло щастя.
Я придумав перемогу тепла над холодом, життя над смертю. Після смерті Леніна весною: повідь, льодохід, повідь, розцвітання квітів, ріст коріння, повідь, сади в цвіту з панорамами, надзвичайні торжества в небі, весінні хмари, гарні потоки в цвіту, птиці в небі перельотні.
Гімн життя,
Музика,
І всім отсим диригує Мічурін, натхненний і щасливий.
Розцвітає радість в душі творця. Власна юність і любов проходить серед спогадів весни.
І неодмінно весняний перший грім. Нехай зливається він з музикою в серці...
29/ІІ/ [19]47
Весь час на різних художніх радах порівнюють кольорове кіно з малярством.