"А я оце до тебе, Петровичу, той..." Треба сказати, що Акакій Акакійович висловлювався здебільшого прийменниками, прислівіииками, і, нврешті, такими часточками, що зовсім нічого не означають. Якщо ж справа була дуже скрутна, то він мав звичку зовсім не докінчувати фрази, так що дуже часто, почавши мову словами: "Воно, справді, зовсім, той...", а потім уже й нічого не було, і сам він забував, думаючи, що все вже виговорив.
"Що ж таке?" сказав Петрович І оглянув водночас своїм єдиним оком весь віцмундир його, починаючи з коміра до рукавів, спинки, фалдів і петель, що все він дуже добре знав, бо воно було власної його роботи. Такий уже звичай у кравців; це перше, що вій робить при зустрічі.
"А я оце той, Петровичу... шинель от, сукно... ось бачиш, скрізь в інших місцях зовсім міцне... воно трошки припинилося і здається, немов старе, а воно нове, та ось, тільки в одному місці трохи той... на спині, та ще ось на одному плечі протерлось, та ще на цьому плечі трошки — бачиш, оце й усе. І роботи небагато..."
Петрович узяв капот, розклав його спершу иа столі, роздивлявся довго, покрутив головою і поліз рукою на вічно взяти круглу табакерку з портретом якогось генерала, якого саме, невідомо, бо те місце, де містилось обличчя, було проткнуте пальцем і потім заліплене чотирикутним шматочком паперу. Понюхавши табаки, Петрович розчепірив капот на руках і подивився його проти світла, І знов покрутив головою; ще раз зняв кришку з генералом, заліпленим папірцем, і, набивши ніс табакою, закрив, сховав табакерку і аж тоді вже сказав: "Ні, не можна полагодити: поганий гардероб!"
В Акакія Акакійовича від цих слів тьохнуло серце. "Чого ж не можна, Петровичу?" сказав вій мало ие благальним голосом дитини, "тільки ж і всього, що на плечах попротиралося, у тебе ж е які-небудь клаптики..."
"Та клаптики можна знайти, клаптики знайдуться", сказав Петрович, "та пришити їх не можна; діло зовсім гниле, зачепиш голкою — от воно й розлазиться".
"Нехай собі розлазиться, а ти зараз же латочку".
"Та латочку ж ні на що покласти, держатися їй нема за що: виносилось до краю. Тільки й слави, що сукно, а вітер подме, то й розлетиться".
"Ну, та вже прилаштуй. Як же це так, справді, той!.."
"Ні", сказав Петрович твердо: "нічого не можна зробити. Діло зовсім погане. Ви краще вже, як прийде зимова холодна пора, наробіть собі з иеї онучок, бо панчоха ие гріє. Це німці вигадали, щоб собі більше грошей забирати (Петрович любив при нагоді шпигнути німців); а шинель вже, мабуть, доведеться вам нову справляти".
На слові "нову" Акакієві Акакійовичу потемніло в очах, і все, що було в кімнаті, так і пішло перед ним плутатися. Він бачив ясио самого тільки генерала із заліпленим папірцем обличчям, що був на кришці Петровичевої табакерки. "Як же нову?" сказав він, все ще ніби перебуваючи уві сні: "у мене ж і грошей на це нема".
"А так, нову", сказав з варварським спокоєм Петрович.
"Ну, а коли б довелося нову, то якби вона, той.."
"Цебто, скільки коштуватиме?"
"Еге".
"Та три півсотні з лишком треба буде покласти", сказав Петрович і стулив при цьому значущо губи. Вій дуже любив сильні ефекти, любив раптом як-иебудь спантеличити цілком і потім подивитися скоса, як спантеличений скривиться від таких слів.
"Півтораста карбованців за шинель!" скрикнув бідолашний Акакій Акакійович, скрикнув, можливо, вперше на віку, бо визначався завжди тихістю голосу.
"А так", сказав Петрович: "та ще яка шинель. Коли покласти на комір куницю, га пустити відлогу на шовковій підкладці, то й у двісті вскочить".
"Петровичу, будь ласка", говорив Акакій Акакійович благальним голосом, не чуючи і не стараючись чути сказаних
Петровичем слів й усіх його ефектів: "як-небудь уже полагодь, шоб хоч скільки-небудь послужила".
"Та ні, це вийде: і роботу марнувати, і гроші задарма витрачати", сказав Петрович, і Акакій Акакійович пісдя таких слів вийшов, зовсім знищений. А Петрович, коли той пішов, довго ше стояв, значущо стиснувши губи і ие беручись до роботи, задоволений, що й себе показав, та й кравецького майстерства теж не зганьбив.
Вийшовши на вулицю, Акакій Акакійович був як уві сні. "Отаке діло такее", говорив він сам собі: "я, справді, й не думав, щоб воно вийшло, той...", а потім, трохи помовчавши, додав: "так ось воно які нарешті ось що вийшло! а я, справді, і гадки собі ие мав, щоб воно було отак". По цьому він ізнов довгенько помовчав, після чого промовив: "Так отак воно! от яке вже, справді, зовсім несподіване, той... цього б ніяк... отака-то справа!" Сказавши це, він, замість іти додому, пішов зовсім у протилежний бік, сам того не помічаючи. Дорогою зачепив його усім забрудненим своїм боком сажотрус і почорнив усе плече йому; ціла шапка вапна висипалась на нього з верху якогось будованого дому. Він нічого цього не помітив, і вже потім, коли наразився на будочника, який, поставивши біля себе свою алебардунатрушував з ріжка на мозолястий кулак табаки, тільки тоді трохи опам'ятався, та й то через те, що будочник сказав: "Чого лізеш в самісіньке рило, хіба нема тобі трухтуару?" Це примусило його оглянутись і повернути додому. Тільки тут почав він збирати думки, побачив ясно свій справжній стан, почав розмовляти сам із собою вже не уривчасто, а розоудливо й одверто, як з розважним приятелем, з яким можна поговорити про діло найсердечніше й найближче. "Ну, ні", сказав Акакій Акакійович: "тепер з Петровичем не можна говорити: тепер він, той... жінка, видно, як— небудь відлупцювала його. А от я краще прийду до нього в неділю ранком; він після суботи буде косити оком і заспавшись, то йому треба буде похмелитися, а жінка грошей не дасть, тоді я йому гривеника, той, у руку, — він і буде здатливіший, і шинель тоді й той..." Так розмислив сам із собою Акакій Акакійович, підбадьорив себе і дочекався першої неділі, та, побачивши здаля, що жінка Петровича кудись виходила з дому, він просто до нього. Петрович, справді, після суботи косив оком, голову хилив додолу й був зовсім заспавшись; та при всьому тому, як тільки почув, про шо мова, то начебто його чорт штовхнув. "Не можна", сказав, "звольте замовити нову". Акакій Акакійович тут й всунув йому гривеничка. "Дякую вам, добродію, підкріплюсь трохи за ваше здоров'я", сказав Петрович, "а вже про шинель не турбуйтесь: вона ні на що годяше не годиться. Нову шинель я вже вам пошию на славу, тут ми наполяжемо".