— Ну, тепер відпочивайте та будете готові на ніч. Треба добре пильнувати, а то вискочать з рук, як мило в воду.
Ото відпочивши, як настав вечір, пильнуємо ми. Кругом гаю поставлено мужиків кілька тисяч із ціпами, а декотрі і з рушницями, а за ними, одступивши кроків сто чи й більш, стало військо: те, що прийшло з самим князем, своєю ходою, та наше; а було всіх тисяч зо дві: і гусари, і панцерники, і піхота — чого там не було! І всі на жменю тих гольтіпак!
Сидимо, багаття скрізь розіклали, балакаємо дещо тихо, бо наказано було від старшин, щоб, боже борони, якого ґвалту, а щоб добре все чули. Я ще тоді був молодий, не знав ще, що це за гайдамаки, то дивно мені стало, що таке військо на них зібрано. От і питаю у одного старого гусарина, у якого вуси росли-росли та аж за вуха закрутились:
— Що оце, дядьку,— кажу,— за диво таке ці гайдамаки, що ось на них усі корогви стягнулися?
— Еге,— каже,— а ти, хлопче, ще не знаєш, що то за звіряки? Коли б у кожного з нас було по десять рук, то ще на їх мало, бо ті гультяї обороняються, мов скажені. Знають, що вже їм помилування не буде, тому й кидаються на людей, як іроди, і часом проб'ються крізь цілий полк; не то втечуть самі, та й здобич умчать. Ось завтра побачиш, які вони з себе. Це в нас так спорядились, бо з Січі повернулися в одних сальних сорочках та в телячих шароварах.
— А який же,— кажу,— ватажко тепер їх водить?
Каже:
— Іван Чуприна. П'ятнадцять разів уже виходить він на здобич, багато разів пробивався крізь наших солдатів; та вже тепер, здається, дамо ми йому перцю.
Отак минула й ніч. Стало на зорю займатись. Коли ж по той бік лісу, де стояла піхота, самопали — пук! пук! — перше зрідка, а далі раз по раз. А тут з гармати — гу! — пішла грюкотня по лісу. Дерево тріщить та падає. Крик, гам! Гармати ревуть, а дим по ранній росі так і розтікається. Наші зараз на коней, а селяни, злякавшись, навтікача. А ми тільки що рушили їх переймати, аж тут із лісу душ сорок гайдамак, всі в кармазині5 та атласах, такі гетьмани вискочили, що аж очима на їх не глянеш; і коней за собою нав'ючених з двадцятеро ведуть. Вискочили та як ударять відразу на чотири волоські корогви, що стояли спереду, так їх і розідрали надвоє. Це, як бачиш часом, блискавка з грому впаде на дуба або на густу та стару сосну та як розірве її від гори до низу, то одне гілля на цей бік, а друге на той бік важко впаде і затріщить: отак ті гайдамаки розвалили велику купу волохів, а самі, як весною огонь по сухих очеретах, так і понеслись по полю, аж поле закрасили. А волохи як сунулись на компутових, а тут ще й селяни побігли, куди хто бачив, то все так змішалось, як каша, що вже чорт би й знайшов свій ряд: вертишся кругом, як коза у стаді, та й годі! Опісля вже деякі опам'ятались і побігли за ними, та в пустий слід — як тупаки. Гайдамаки вже за селом, а село за ними до неба палає...
А тим, що були на другім кінці лісу, випала інша доля. Ще, кажуть, звечора ватажко Іван Чуприна, гріючись коло багаття, побачив, що всі воші з сорочки зібрались йому до коміра, та й каже:
— Отепер же, панове, буде нам лихо з вражими ляхами: бачите, як усі воші підібрались мені до коміра!
То вже гайдамаки, почувши це, повісили носи і вирішили собі, що усе пропало. Тільки ж запорожець не так пропадає, як простий чоловік. У них вовча натура: уміє добре жити, уміє ж і вмерти, не скиглячи даремно.
Отаман і каже:
— Розділімось же, панове, на три загони, то кому-небудь і допоможе господь вискочити з западні, а вкупі — всі пропадемо. Чекайте,— каже,— мого гасла з пістоля. А як почуєте гасло, зараз два рази з рушниць на ляхів грюкніть, та й з богом напролом!..
От, як стало займатись на зорю, він і поліз рачки на край лісу, щоб подивитись, що ляхи роблять. А за ним порачкувало з десяток молодців. І зачепився один, лізучи, рушницею за гіллячку. Рушниця — бех! — а на фальшиве гасло по лісу — торох! трах! — пішла гуркотня. Піхота наша зараз до лісу та з самопалів вдарила. Чуприна ліг, кажуть, від першої кулі, а гайдамаки ще не встигли вскочити на коней і згуртуватися до ладу, а тут ще й ватажка немає. Збились вони зовсім з пантелику. Але ж жваво бідолахи боронились: убили підполковника польського, кількох офіцерів і з сотню солдат. Билися вони під шалений гуркіт, а коли з гармати бахнули, то дерево перебило пополам та на скіпці розтрощило і впало на них. Жарко було дуже нещасним. Вбито їх було майже всіх, а решту поранених і постріляних забрали у полон. Знайшли самого Чуприну мертвого. Здоровий та широкоплечий чоловіче. Лежить, вивернувшись, як бик, що довго рикав під забивним молотом та завдавав усім страху, а далі-таки, хоч який дужий, упав сердешний і землю глибоко вдавив, лежить, як гора, і на мертвого ще страшно дивитись. Отак же й той Чуприна, великий та страшний, лежав у пишних кармазинах рядом із старим дубом, що був звалений гарматою; а броня на ньому і на коні збруя така, що незчисленні гроші коштує: срібло та золото, а робота, робота ж така, що аж в очі б’є! На обох руках у нього дорогих перснів, по кишенях золотих годинників скільки, а грошей, то і злічити не можна. Та й на всіх гайдамаках, і коло самих, і коло коней, знайдено срібла, золота і всяких дорогих суконь на великі тисячі. Усе те поділили між себе солдати і реєстрові козаки. Достався і мені ріг з порохом у срібній оправі та патронташ під срібною бляхою. Та все те, як прийшло, так і пішло: пропало згодом в Уманську руїну.
Ото, поділивши здобич, поранених одіслали у Кам'янець на страту, а мертвих закопали у тому самому Ялтушевському лісі, над шляхом, і могилу над ними насипали високу.
Ото була перша моя справа з гайдамаками. А знову років через два пішла по Вкраїні поголоска, що з-за Синюхи-річки вийшла добра купа гайдамак з ватажком Чортовусом та пройшла аж на Поділля, награбувала срібла, золота і всякого добра, скільки в’юкові коні винесуть, і повертається назад лісами та зарослими долинами. Тільки ніхто не знав, де саме вони тепер і в якому місці вийдуть на степи з лісу. Тривога зробилась усюди така, що боже твоя воля! Не було іншої розмови, як про гайдамак. Оце сьогодні почуєш, що там і там спалили пана з панночкою і з дітками, а завтра — що напали на монастир і всіх мирян католицьких вирізали. Інший каже, що бачив людей якихось чудних, а другий, що в однім шинку наткнувсь на самого Чортовуса: сидить за столом в червонім жупані6, руки по лікоть засукані, по кармазинових рукавах чорна кров єврейська стікає; п’є відром горілку і нікого не боїться, бо вміє так зробити, що ось він є, а схоче, то й його нема. Що день, то все страшніші чутки: сьогодні вже скажуть, що в нього три сотні молодців, а завтра — три тисячі. По дорогах крізь євреї з усім збіжжям – утікають хто до замків, хто до містечок. Вислав князь Любомирський з Попонного двох чи трьох євреїв на розвідку, обіцяв велику плату; та євреї так боялась гайдамацьких лап, що повертілась трохи поза містечком та й вернулась ні з чим. Тоді призиває князь мене та Ласуна, та Гладкого, та ще Лободу.