Коли Бертен сів, усі на якусь мить замовкли, бо несподівана його поява паралізувала загальний піднесений настрій; потім із ним завела розмову герцогиня, а він відповідав уривчасто, чужим голосом, що враз змінився.
Він дивився на людей, які вже знову гомоніли, і думав: "Вони дурили мене. Вони мені за це заплатять". Найдужче гнівався він на графиню та на Аннету, безневинне лукавство якої раптом збагнув.
Граф, глянувши на годинника, вигукнув:
— Ого! Час рушати.
Потім мовив до художника:
— Ми їдемо на відкриття парламентської сесії. Дружина лишається вдома. Чи не хочете поїхати з нами? Я буду дуже радий.
— Ні, дякую, — сухо відповів Олів’є.— Ваша палата не цікавить мене.
Тоді до нього підійшла Аннета і сказала, прибираючи свого веселого вигляду:
— О, їдьмо, любий маестро! Я певна, що ви розважите нас куди більше, ніж депутати.
— Ні, вам і без мене буде весело.
Догадуючись, що він невдоволений і засмучений, вона наполягала, аби показати себе люб’язною.
— Та поїдьмо ж, пане художнику! Адже без вас мені страшенно нудно.
В Олів’є так швидко вихопилось кілька слів, що він не зміг ні спинити їх, ні змінити інтонації:
— Ах, облиште! Ви обійдетесь без мене так само, як і всі інші.
Вона вигукнула, трохи здивована його тоном:
— Ну от! Він знову перестав говорити мені "ти"!
Уста його скривилися в посмішці, що виявляла весь
душевний біль, і він відповів, легенько вклонившись:
— Рано чи пізно я змушений буду до цього звикнути.
— Чому?
— Бо ви одружитесь, а ваш чоловік, хоч би хто він був, матиме право зажадати від мене, щоб це "ти" зникло з мого язика.
— Про це ще буде час подумати, — поквапилась сказати графиня. — Але сподіваюсь, що Аннета не побереться з таким вразливим чоловіком, який буде ображатися на фамільярність давнього друга.
— Ну, швидше в дорогу! — поквапив граф. — Ми спізнимось!
І ті, хто мав із ним їхати, підвелися й вийшли після звичайних рукостискань та поцілунків, якими обмінювались герцогиня, графиня та дочка її, вітаючись і прощаючись.
Вони лишилися самі. Вона й він, біля портьєри зачинених дверей.
— Сідайте, друже, — тихо мовила графиня.
Але Бертен майже грубо відповів:
— Ні, дякую, я теж іду.
— О, чому ж? — благально прошепотіла вона.
— Бо це не мій час, здається. Прошу вибачити, що прийшов без запрошення.
f — Що з вами, Олів’є?
— Нічого. Жалкую тільки, що поламав задуману розважальну прогулянку.
Вона схопила його за руку.
— Що ви хочете сказати? Вони якраз збиралися їхати на відкриття сесії. А я дома лишалася. Навпаки, це чудово — щось спонукало вас прийти саме сьогодні, коли я сама.
Він глузливо посміхнувся.
— Спонукало, авжеж, спонукало.
Вона взяла його за руки і, дивлячись йому просто в очі, ледве чутно прошепотіла:
— Признайтесь — ви її кохаєте?
Він вирвав руки, не зумівши стримати свого роздратування.
— Та ви схибнулись на цьому!
Вона знову схопила його за руки і, стиснувши їх, благала:
— Признайтесь, Олів’є, признайтесь! Краще хай я знаю, хай буду певна, краще хай знаю… Краще… О, ви не розумієте, чим стало моє життя!..
Він знизав плечима.
— Що ж, по-вашому, мені робити? Хіба моя вина, що ви втрачаєте розум?
Тримаючи Олів’є за руки, графиня повела його далі, до другої вітальні, де ніхто не міг їх почути. Тягла його за поли піджака, вчепившись за нього, задихаючись. Привівши до круглої канапки, силоміць посадовила його і сама сіла поруч.
— Олів’є, друже мій, єдиний мій друже, прошу вас, скажіть, що кохаєте її! Я знаю це, почуваю в усьому, що ви робите, я певна цілком, це вбиває мене, але хочу почути це від вас!
А що він ще заперечував, то вона впала навколішки до його ніг. Голос її став хриплим.
— О друже, друже, єдиний друже, правда ж, ви кохаєте її?
Він вигукнув, пробуючи підвестись:
— Та ні ж, ні! Присягаюся; — ні!
Вона затулила йому рукою рота, бурмочучи:
— О, не кажіть неправди! Я надто страждаю.
Потім, припавши головою йому до колін, вона заридала..
Він бачив тільки її потилицю та купу білявого, впереміш із сивим, волосся, і безмежний жаль, безмежний біль охопив його.
Втопивши пальці у важку зачіску, він силоміць підвів її голову, щоб наблизити до себе безтямні, залиті слізьми очі, і почав нестримно цілувати ці вогкі очі, приказуючи:
— Ані, Ані! Моя люба Ані, люба Ані!
Тоді вона, силкуючись всміхнутися, мовила непевно, як дитина, пригнічена горем.
— О друже, скажіть тільки, що ви мене ще трохи кохаєте!
Олів’є знову почав цілувати її.
— Так, я кохаю вас, дорога Ані.
Вона підвелася, сіла біля нього, взяла за руки, глянула й ніжно сказала:
— Як уже довго ми кохаємось! Це не повинно було б так закінчитись.
Він спитав, пригортаючи її:
— А чого ж йому кінчатись?
— Бо я старію, а мала дуже нагадує мене, якою я була, коли ви побачили мене.
Він затулив їй рукою скорботні уста, приказуючи:
— Знову! Не нагадуйте, прошу вас! Присягаюся — ви помиляєтесь.
Вона знову мовила:
— Аби ви тільки мене хоч трохи кохали!..
Він відповів:
— Кохаю вас.
Потім вони довго сиділи мовчки, побравшись за руки, схвильовані й смутні.
Нарешті графиня урвала мовчанку й прошепотіла:
— Ох, невеселі будуть дні, які мені лишилося прожити.
— Я постараюсь, щоб вони були радісні.
Тінь присмеркового неба, яким воно буває години за дві до настання темряви, облягала вітальню, оповивала їх туманним мороком осіннього вечора.
Продзвонив годинник.
— Ми довго вже тут, — сказала графиня. — Ідіть, бо хтось може зайти, а ми неспокійні.
Бертен підвівся, обняв її й поцілував, як колись, у напіврозтулені уста, потім вони пройшли обидві вітальні, тримаючись за руки, як подружжя.
— Прощавайте, друже.
— Прощавайте.
І портьєра за ним упала.
Він зійшов сходами, звернув до церкви святої Магдаліни й пішов, не тямлячи, що робить, немов приголомшений ударом, почуваючи, що ноги під ним підломлюються, а серце горить і тріпоче, немов хтось стьобає по його грудях палаючими стьожками.
Дві години, три години, а може, й чотири він правився навмання, в такій моральній безтямності й фізичній знемозі, що в нього ставало сили тільки для того, щоб переставляти ноги. Потім вернувся додому, щоб усе до пуття обмислити.
Отже, він кохає цю дівчину. Тепер зрозумів усе, що з ним коїлось відтоді, як гуляв із нею в парку Монсо, як уперше почув з її уст поклик ледве впізнаного голосу, що колись збудив його серце. Зрозумів він і все це повільне, нестримне відродження приспаного, але ще не погаслого кохання, в якому сам собі не хотів признатися.