— Ти врятуєш мене? — шепоче, схлипуючи, хлопець, вражений жахливим виглядом хробаків у своїй рані.
Такі люди в моїй місцевості. Завжди вимагають від лікаря неможливого. Стару віру вони втратили; священик сидить дома і рве на шматки своє церковне одіння, одне за одним; а лікар мусить зробити все своїми делікатними руками хірурга. Що ж, як хочете: я не набиваюся, хочете мене принести в жертву — можете робити й це зі мною; чого кращого чекати мені, бідному сільському лікареві, що втратив свою служницю? Вони сходяться, родина й старшина села, і роздягають мене; шкільний хор з учителем на чолі стоїть перед хатою й співає зовсім простеньку мелодію на слова:
Роздягніть його, й він вилікує,
А не вилікує, убийте його!
Бо він же лікар, він тільки лікар.
Й от мене роздягнули і я, перебираючи пальцями бороду, дивлюся на цих людей, похиливши голову, я опанував себе, почуваю перевагу над ними й тішуся своєю перевагою, хоч ніщо мене не врятує, бо вони беруть мене за ноги й голову й несуть у ліжко. Під стіну, з того боку, де рана, кладуть мене. Потім усі виходять з кімнати; двері зачинені; пісня змовкає; місяць укрився хмарою; мені тепло під ковдрою; тінями похитуються кінські голови в віконних отворах.
— Знаєш що? — шепоче мені хлопець,— я тобі майже не вірю. Ти також чимось прибитий і не тримаєшся на ногах. Замість допомагати, ти стиснув мене на моєму смертному ложі. Найлюбіше я видряпав би тобі очі.
— Правду кажеш,— відповідаю я. — Але ж я лікар. Що маю робити? Повір, що мені теж важко.
— І цим вибаченням я мушу вдоволитися? Атож, мушу, звичайно. Завжди мушу з усім миритися. З цією чудовою раною з'явився я на світ; це єдине, що я маю.
— Юний друже,— відповів я,— твоя помилка в тому, що ти нічого не бачиш навколо. Я, той, що оглядав усіх хворих навколо, кажу тобі: твоя рана не така вже й страшна. Два удари гаком під гострим кутом. Багато є таких, що підставляють свої боки і ледве чують удари сокири в лісі, поминаючи ті, що близько коло них.
— Це справді так чи ти обдурюєш мене в запамороченні?
— Це правда так, можеш узяти, йдучи туди, слово чести сільського лікаря.
І він узяв його й змовк. Але тепер надійшов час подумати про свій рятунок. Ще стояли вірні коні на своїх місцях. Одяг, хутро й торбинку з інструментами легко було зібрати; з одяганням я не хотів марнувати часу, якщо коні помчать з такою самою швидкістю, як і сюди, я ніби перескочу з цього ліжка в своє. Слухняно відступив один кінь від вікна; я кинув свій клунок у візок; хутро полетіло задалеко і зачепилося лише одним рукавом за якийсь гак. Добре й так. Я скочив на коня. Упряж теліпається, коні ледве зв'язані одне з одним, візок хилитається сюди й туди, хутро тягнеться по снігу.
— Давай! — кажу я, але де там; повільно, як немічні старики, плуганимося ми по сніговій пустелі; довго ще супроводить нас нова, але вже запізніла дитяча пісня:
Радуйтеся, пацієнти,
Лікаря покладено до вас у ліжко!
Так я ніколи не доїду додому; пропала моя квітуча практика; мій наступник обікраде мене, хоч і даремно, бо він не зможе мене замінити; у моєму домі лютує огидний конюх; Роза в його владі; мені страшно про це й думати. Голий, виставлений на мороз цього страшного віку, на земному возі з неземними кіньми, волочуся я, стара людина, не знати де. Моє хутро волочиться позад візка, але я не можу його дістати, і ніхто з тієї верткої наволочі моїх пацієнтів не поворухне й пальцем. Ошуканий! Ошуканий! Раз пішов на поклик фальшивого нічного дзвінка — і все назавжди втрачене.