...І знову зими не було, і було мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть. не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:
— Піду.
І пішла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах, Мишко! Мишко!..
Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася — Комарівки не видно. Було тоскно й було радісно. Згадала газети, батькові цигарки й подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів поїзд і зник в далині.
Оксана підходила до семафора.
КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...
Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі — кваліфікація, цвіт. Ну...
— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів.
— Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона .цілу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла... Безобразіє...
...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну...
І третя на другу:
— Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко — поправляються. Так живуть.
Синіє вечір — під'їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.
...Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять...
...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця... да...
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: "Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов"... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він — бородатий, мамулуватий? Хто його знає — революція родила. І він у свою матір конче закоханий — у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні,— і не треба.
— Та покиньте ви співати,— кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна — німецької породи.
Гіль зникає.
Є ще стара діва — Павлина Анфисівна,— так кажуть, так звуть,— це не так.
Ну, і так далі...
Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля "Женщина і соціалізм" не читали? Та невже?
Витягає "Женщину і соціалізм". Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна розказує анекдоти:
— Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить:
"Стерво! Тебе в публічний дом". А Ліліна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: "Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
У ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами — в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла економка (це вілла):
— Када ви, наконєц, убйотє єйо?
— Та зараз.
— ...Та січас,— кричить економка і біжить — її покликано. Сидір чухається:
— От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
— Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидір:
— Що?
— Мнясо!
— Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:
— Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово — ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не мовчить.
— Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
— Правильно! ...Вони ріжуть корову.
В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.
Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла.
Анфиса Павлівна запивала водою:
— Хотіла попробувати... Павлина Анфисівна:
— Так, так...
...Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб'язно усміхаються.
— Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама мліє...
...Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи — перед громовицею...
...Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах — варення, котлети, білий хліб та інше...