[. . . . .]
<підхопиться> і кинеться скоріше підбирати їх і покладе:
оце вже мені не подобається, вітер.
Ах, як не подобає[ться!]
<Ах> <та> ти ж... Сама, <я[к]> сказати б, тінь
порожня,
а отакеє <з людьми > зі мною виробляєш.
<—Як то "тінь порожня"!>
І засміється вітер тут на ці слова
і пустить занавіску <в трепотливий танець >
< тріпотіти >,
наче прапор, метляти.
Ех ти ж, Сковородо!
А ще філософ звешся.
<Раз ти> <Та ти ж зрозумій> <Та зрозумій же ти>
Пуступ то я пустун,
але ж ти зрозумій і те,
<раз я> що раз я тінь,
<то, виходить,> при мені <є й тіло>
то при мені, виходить, десь же й мусить бути й тіло?
<бо від чого ж і тіпі падати >
І Сковорода
<як ужалений почне по хаті>
<в> <рукою схопиться> <голову тут схопить>
<і, на хвилиночку застигши, раптом скрикне: >
тут па хвилиночку, немовби прислухаючись до чогось,
<пепо [руїнно] > застигне,
непорушним на 'дному місці стане,
а потім полегшено зіт[х]не
і скаже:
— Так от воно що!
Тінь — і та навіть < матеріальне > тіло своє має.
<А що вже говорити про повітря, на яке>
<Еж на нім птиці. опираюч[ись літають] >
<І та> <Тож значить думка моя правильна:
Спочатку Матерія — а потім вже свідомість.
Ох, який же я радий відкриттю цьому >
А я <усе> ще все про бога? —
І Сковор [ода] почне по келії ходити, сам з собою
сперечать[ся]
<Спочатку є вона, оця Матерія> <Спочатку Матерія в
природі є> Спочатку Матерія є головним в природі,
а не Дух!
<Ох, який же я радий < ствердженню цьому > < твоєму
твердженню, >
вітре, >
який же я радий!
<Ану ще мені що-небудь скажи, ми [лий вітро]вій, пійду
до тебе, освіжуся >
І Сковорода,
< поклавши > накривши аркушики книжкою важкою,
прискорено ідо у сад.
А там —
там птиці ранок опадуть.
•]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 1)
Початок і кінець — <це одно і те ж>
<Від зерна колос — в зерно й повертається.
Бо світ не має ні початку, ні кінця >
Бо < Бо по-перше > початок і кінець — в єдиній точці
сходяться.
<А по-друге: > від зерна ж колос — в зерно й повертається
<І> там, де <він> світ нібито <кінч[аеться] >
<приходить до
свого кінця >
Там він < тільки > лише < тільки > < починається>
< омолоджується > народжується.
Так? < Зрозумів? > Зрозуміло?
Ну, отже, тепер далі:
•]
[• •]
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь < почує > < озветься > почує
м'ятою < пахучою озветься >
м'ятою < рутою >, шалфеєм ще й любистком пахучо
озветься,
<і що> Сковороді
такий муст
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М і 194, арк. 10)
♦ * *
[IX. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
СКОВОРОДА
ALLEGRO GIOCOSO *
ПАНТЕЇЗМУ СКУКА
...Три місяці пробігло,
мов караблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітай і,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринишного <услізз[я]> узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться,
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої < роздуми >
дрімоти *
й сідає знов <до столу > писать *
і в сад іде.
Там птиці ранок онадуть,
клюють-клюють не доклюються
і <клюкано колінять> солодко.співають,— сон розказують.
А сонце <, як Архімедова спіраль, > <мов Архімедова
спіраль>
<у всі кінці > скрізь у всі кінці
<як Архімедова спіраль > розкреслилось
•< розкреслилось >
і світовую просторінь сліпучим коле.
< Проміння його> *
Сліпучого перевертаються кінці
<що гостряками перевернулися до серця сонця > *
і гостряками просто в < серце >
сонце *
<у серце сонця вгрузають грузло
із <мов з> безвісті клинки... >
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирав —
природо! <як>
як ти всього мене кругом < околюеш! >
наповнила *
<із безвісті клинки >
щедро, щедротно! *
<тут навідши> < навівши
із безвісті клинки... >
Пролий душі моїй силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута < зелена, м'ята > пахуча зразу десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелюе
< (це так — щоб перед писанням трактатів
<та освіжитись >
здоровим клопотом наснажитись),—>
а дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!..
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!..
Шум...*
< Душевну гармонію іронія уколе.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
(Слідом за ним — солдат з цеберком,
від якого по стежці, як жива,
гадючиться вірьовка) >
Іронія Біснуватого *
< Біснуватий, і враз Біснуватий
<тут> *
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б'є рукою >
<сонце, о природо < натуро! >>
< сонце мо[б] >
<0 світе мій>
<як та гармонія душі!:>
гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу!
Для неї ж я...
— Та не сміши! —
<за спиною його надбитий
почується йому тут голос
важкий, крихкий, простудою надломлений голос>
Та й голос же — такий знайомий! — *
за спиною його почується тут враз,*
пощерблений, простудж [єн] ий, важкий...*
Сковорода
здригне плечима і <весь зніяковіє,
немов поцілений в саме серце > перестане гемблювати,
поцілений <цим голосом > словами саме в серце,
перце <з досад [и] > з грудей своїх здмухне,
немовби це воцо було < виною > ніяковості, <його, *
причиною > *
<і, переставши гемблювати, >
<й поволі > із гемблем у руці
< поволі > через плече
обернеться на голос.
< Перед ним —
Біснуватий, >
Ага, це ж Біснуватий *,
що так розумно завше ДИВИТЬСЯ.
А там он— < згори > з сусідньої гори —
< солдат іде> < солдат, співаючи української, іде>
співаючи іде сюди солдат з цеберком
і по стежці за ним,—
як жива, гадючиться вірьовка...
Сковорода (поволі обертаючись): Ти щось казав?
Біснуватий: < А те, що твоя гармонія душевна
новин [на...] >
Та, може, ж і казав.
<Павза> <А Біснуватий >
(а сам — <то> все <розкривається > розкриється,
то зпову
< запинається> < загортається > загорнеться в своє
<ветхее>
< посічене > мізерне лахміття, під яким жовтіли, як іволга,
старі штани,
обтягнені, військові)
Сковорода: Ну а що ж саме? ти можеш повторити?
Біснуватий: О боже мій! Та доки ж повторяти? <Та>
<Доки ж>
Та ще кому? — тобі, що <силу маєш ти велику >
< вогняну >
перевернув би світ увесь, <як[би] > аби лиш захотів.
<Сковорода: Ну а все-таки... Ти повтори*.
Біснуватий: Ну, а коли ж ти <раніше> через плече
балакаєш
з народом, то як же я скажу? >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1195, арк. 1—3, 3 зв.)