Вперше у житті він виконував таку роль.
За тими хвилюваннями не зогледівся, як і приїхав.
Олександрівську, двадцять сім, він знайшов легко. Це якраз навпроти театру, де бував Дениско з батьками на дитячих виставах не один раз. Ще як жили на старій квартирі.
У дворі не було нікого. Жодної душі. Ні біля каруселі, ні біля грибочків, ні біля гойдалки.
"Невже не прийде? Невже обдурив? Невже зірветься?" — з тугою в серці подумав Дениско, підходячи до гойдалки й озираючись.
І враз із фанерного будиночка, що стояв край дитячого майданчика, виліз хлопець. З довгим, як у дівчинки, волоссям. У коричневих вельветових джинсиках, у зеленій, з погончиками сорочці "сафарі". Трохи вищий за Дениска.
Хлопець підійшов, скоса глянув на Дениска і спитав:
— Це ти дзвонив?
На щоках у хлопця були червоні випіки, чи то від хвилювання, чи від того, що він виліз із тісного дитячого будиночка, де ховався.
— Я, — сказав Дениско.
— Так що тобі треба? — Ігор намагався говорити зухвало, але голос у нього тремтів.
І Дениско сам розхвилювався.
Ті слова, які він підготував для початку розмови ("Як можеш ти спокійно жити на світі…"), одразу вилетіли з голови, і він сказав:
— Твоя бабуся в лікарні. Ти знаєш?
— Ні. Ми тільки вчора ввечері приїхали з Криму, з Алушти.
— А вона в лікарні,— повторив Дениско, не дуже знаючи, що ж говорити далі.
— А… що з нею?
— Серце. Стенокардія.
— Та ну? Жаль… — Ігор говорив так, наче йшлося не про рідну бабусю, а про зовсім сторонню чужу людину.
І Дениско вибухнув.
— Як… як ти можеш так спокійно?! Вона ж, може, там умирає… І ніхто ні передачі, нічого…
Ігор одвернувся і мовчки колупав черевиком землю. Потім, не повертаючи голови, буркнув:
— Нічого вона не вмирає… Мама каже, що вона придурюється, ще нас переживе.
Дениско розгубився.
— Ну… Ви ж одселили її. Розмінялися. І вона тепер зовсім одна живе. Це ж правда.
— Вона сама винна. В неї такий характер! Вона таке виробляла!
— Що?
— Ай! — Ігор махнув рукою. — Такі скандали були!
— Які?
— Ай! Мама так кричала! "Я не можу більше жити з нею під одним дахом! Вибирай — або я, або вона!"
— А бабуся теж кричала?
— Та ні. В неї інше. Як образиться — місяць може не розмовляти. Мовчить, ні з ким — ні слова.
— А тато? '
— А що тато?.. Не буде ж він розбивати сім'ю.
Очевидно, Ігор говорив не свої слова, а повторював те, що чув не раз.
— І що — це завжди так було? — спитав Дениско.
— Та ні. Як я був маленьким, все було тихо-мирно. Бабуся мене няньчила, ніжна така була. І мама з нею лагідна… Мамою її називала. А потім…
— Але ти ж їй рідний внук. Вона тебе так любить. Треба тобі поїхати в лікарню.
— Що?! Та ти що?! Як дізнається мама… вона… я не знаю…
— Треба поїхати! Хоч один раз. Щоб вона тебе побачила. Розумієш, вона думає, що ти їй носиш передачі…
— Що?! — Ігор здивовано закліпав своїми довгими дівчачими віями.
Дениско знітився.
— Ну, розумієш, уже кілька днів… так вийшло… А позавчора вона раптом сказала: "Передайте, щоб він зайшов у палату. Я його хочу бачити". І заплакала… Я вчора навіть не поніс… І сьогодні…
— Ти?! Ти носив їй передачі?! І вона думала, що це я?!
— Так вийшло… — Дениско почервонів. — Якщо вона тебе не побачить, вона більше не прийме… Розумієш? Я тебе прошу, поїдьмо зараз!
— Зараз? — Ігор розгубився. — Прямо — зараз?
— Авжеж. Відкладати не можна. От передача! — Дениско підняв пакет.
— Але… Зараз же прийде мама. Вона… І вона взагалі не дозволяє…
— На добрі вчинки хіба питають дозволу? А якщо… а якщо твоя бабуся… як ти тоді житимеш?
— Що?.. Вона справді дуже хвора?
— Моя мама лікар.
Ігор вагався.
Дениско зрозумів, що дорога кожна хвилина. Якщо раптом зараз у двір зайде Ігорева мама — все пропало.
Він схопив Ігоря за руку.
— Ходімо! Швидше! Швидше!
Ігор трошки начебто опирався, але більше для годиться. Він уже, видно, вирішив піти. Але він був з тих, хто нічого не вирішує сам. Хто пливе за течією і підкоряється чужій волі.
Та враз Ігор уперся і став.
— У… у мене нема грошей… на дорогу. — Він одвів очі вбік.
— У мене є. Не хвилюйся. От! Бачиш! — Дениско витяг з кишені руку і побряжчав монетками.
— І передача… Це ж не наша…
— Нічого. Потім оддасте.
Коли вони їхали в тролейбусі, Ігор раптом глянув у вікно і зойкнув:
— Ой! Мама!
Дениско подивився і побачив дуже гарну жінку у білому джинсовому костюмі, що швидко йшла вулицею, тримаючи у руках великий картатий поліетиленовий пакет з написом: "Таті".
Ігор взявся рукою за щоку і прошепотів:
— Що тепер буде-е!
— Нічого не буде. Ти ж мужчина.
— Вона у міліцію заявить. Я ще ніколи не пропадав.
— Ти повернешся додому швидше, ніж міліція натрапить на твій слід.
Коли вони вже їхали у метро, Ігор спитав:
— Твоя мама працює у тій лікарні?
— Ще ні. Але хоче. Ми недавно переїхали.
— А як же… чому? — Ігор здивовано подивився на Дениска. Дениско махнув рукою.
— Довго розповідати, та й ти не повіриш. А я й сам не все знаю. Мені написали записку, що треба допомогти.
— Хто?
— Одна людина… А твої батьки хто?
— Тато — заступник директора хлібозаводу. Мама працює в "Інтуристі".
"З інтуристами, мабуть, лагідна, ввічлива… — подумав Дениско. — Та й тато на роботі, певно, дає собі раду".
Недобрі почуття до цієї родини, до цього пещеного хлопчика знову ворухнулися в його душі. Але Дениско стримався, не сказав нічого.
У лікарні, як тоді, перший раз, передпокій був безлюдний. І, як тоді, чергувала сивенька нянечка.
Вона одразу впізнала Дениска.
— О! Нарешті! — радісно вигукнула вона. — Знову запізнюєшся?.. — потім враз нахмурила брови. — А бабуся так чекає! І вчора… І сьогодні… Що ж ти з нею робиш? Чого ти втік? Хіба їй можна хвилюватися?
Дениско сунув кульки з передачею Ігореві в руки. Той покірно взяв.
— Будь ласка!.. Пропустіть його!.. Розумієте… — Дениско поспішав сказати все, поки нянечка не перебила. — Вони тільки вчора приїхали з Алушти. І нічого не знали. І я… я ж…
— А-а, — усміхнулася нянечка. — Так ти підміняв?! Ну, молодець, раз так. Молодець! Справжній друг! — Вона повернулась до Ігоря. — Біжи! Хоч і порушую, та… З лікувальною метою можна… По коридору ліворуч, треті двері. На ось халат!
Нянечка сама накинула на плечі розгубленого Ігоря білий халат, і він, підмітаючи тим халатом підлогу, пішов по коридору.