Дмитро Миколайович. Подумати тільки! Скоро буде півсторіччя цьому крилатому диву. А ще крутиться. Діє.
Надія Іванівна. Це, Митю, завдяки тобі. Спасибі тобі, дорогий мій!
Дмитро Миколайович. Ну, не тільки ж я. І учні ваші допомагали завжди, тимурівці. Лагодили, міняли деталі, фарбували. Але і я… Мені це завжди подобалося. З дитинства. В цьому є щось урочисте. Наче якийсь ритуал.
Надія Іванівна (зітхає). Це, мабуть, все, що лишилося від Шурика. А Дмитрику сподобалося.
Дмитро Миколайович. Чомусь він не прийшов за магнітофоном.
Надія Іванівна. Що? Не приходив?.. Дивно. А я думала…
Дмитро Миколайович. Говорив, пам'ятаєте, о дванадцятій. А вже кінець дня.
Надія Іванівна. Може, мамі стало гірше. Не до пісень… Сьогодні, здається, магнітна буря. У мене в самої серце от-от зупиниться.
Дмитро Миколайович. Не нарікайте на своє серце. У вас стільки життєвої енергії, життєвої сили!
Надія Іванівна. Е-е, Митю, життєві сили уже не ті. Як швидко минає термін, одпущений людині! Як швидко!.. Життя, Митю, — це поїзд, який мчить до прірви. Людина метушиться, з кимось свариться, лається — за холодний чай, верхню полицю, вологу білизну. Клопочеться, щоб перевели в інший вагон — купейний, м’який, міжнародний. Переживає, мучиться… А мимо проносяться станції. На одній весілля, на іншій похорон. А от зустрічають з оркестром, з квітами. Ювілей!.. Але поїзд не зупиняється. Станції лишаються позаду. І знову — стовпи, стовпи, стовпи… Дні, місяці, роки… Де прірва — невідомо. Чи то зараз за поворотом, он за тим лісом, чи ще не скоро. Відомо лише одне — попереду прірва… Тут уже нікуди не дінешся.
Дмитро Миколайович. Що це з вами сьогодні? У Любочки день народження, а ви… Я вас не впізнаю.
Надія Іванівна. Пробач, це я просто так… Серце чогось болить більше, як завжди. Та вже й пора! Треба совість мати. Вісімдесят два. Усі ліміти середньої світової тривалості життя порушені. Навіть непристойно. Геронтократія, як кажуть вчені.
Дмитро Миколайович. Припиніть! Я вас благаю! Ви ще багатьом сорокарічним учням своїм фору дасте.
На ганок будиночка Надії Іванівни вибігає Любочка.
Любочка. Бабо Надю! Вибачте, вас Вірочка Василівна кличе. Пиріг, здається, треба виймати, а вона без вас не наважується.
Надія Іванівна. Іду, іду! Оце вийшла на хвилиночку повітря свіжого ковтнути, а розсілася, розбалакалася. Та все з претензіями. Дидактика. Повчання. Ох, ці старі вчителі! Чого ти мене не зупинив. Митю? (Важко піднімається, йде в будинок.)
Любочка (підсідає до столу). Чого це ви якийсь невеселий? Дмитре Миколайовичу! У вас така гарна усмішка. Ну чого ви?
Дмитро Миколайович (злазить з драбини. теж підсідає до столу). Та нічого, Любочко. Трохи стурбований. Мусив прийти мій Дмитрик. За магнітофоном. У його матері теж сьогодні день народження. А вона в лікарні. І чомусь не прийшов.
Любочка. Це той ваш соліст?
Дмитро Миколайович. Так. Дмитрик.
Любочка. Ви стільки про нього говорите. Хоч би показали коли-небудь.
Дмитро Миколайович. Будь ласка. Я ж тебе запрошував до нас. Чого ж ти?
Любочка. Коли? То на роботі, то з тією пропискою бігала… Взагалі, голос — це… дарунок долі. Нікому так не заздрю, як тим, хто має природні дані — голос абощо.
Дмитро Миколайович. Звичайно, голос — це від бога. Але, щоб по-справжньому співати, треба ще мати отут. (Показує пальцем на груди.) У Дмитрика якраз є. Якось він приніс на хор чурчхелу. Тато з Кавказу привіз. Почав частувати. Все пороздавав. А сам навіть не попробував. Тільки спитав потім тихо: "Яке хоч воно на смак?" А то колись увечері три години просидів у котловані під фундамент, вибратися не міг — цуцика поліз рятувати. І на допомогу кликати соромився. Бабрався там, аж поки сторож випадково не помітив.
Любочка. Гарний хлопець!
Дмитро Миколайович. Є у нього оригінальне слово — "добровство". Це він так називає активне добро. Найкращі люди, каже, ті, які роблять добровство.
Любочка. Цікаво! "Добровство"! Треба буде взяти на озброєння. Скажу своїй начальниці. Вона любить різні словечка.
Дмитро Миколайович. І чого він не прийшов?..
З дверей визирає Віра Василівна.
Віра Василівна. Любочко! А тепер Надія Іванівна тебе кличе. Не може знайти, де ти поклала ванільний цукор. (Зникає.)
Любочка. Біжу! (Біжить у будинок.)
Дмитро Миколайович. Хоч бери і сам до нього додому йди. Ну!.. А Вірочка як на те просила нікуди не рипатися.
Входить Віктор Олександрович.
Віктор Олександрович (вітально підносить руку). Кращі слова!.. Можна?
Дмитро Миколайович (вражений, тихо). Вітя!.. (Кричить.) Вітько! (Кидається до нього, обіймає.) Ти звідкіля? Як? Коли?
Віктор Олександрович. Митю! Дорогий! Рідний ти мій! (Цілуються.)
Дмитро Миколайович (кричить). Віро! Вірочко! Надіє Іванівно! Вітя приїхав! Віро!.. Ну, як же так? Несподівано! Не написав. Не подзвонив. Як з неба звалився!
На ганку з'являються Віра Василівна, Надія Іванівна, за ними виглядає Любочка.
Віра Василівна. Ну, здрастуй! Здрастуй, герой! (Обіймає Віктора Олександровича.)
Віктор Олександрович (цілує Віру Василівну в щоку, потім цілує їй руку). Здрастуй, ріднесенька моя, здрастуй, мила! Я завжди заздрив Миті, що в нього така дружина.
Дмитро Миколайович (Вірі Василівні). Стривай, ти що — знала, що вій приїде? І тому просила не йти нікуди? Ах!..
Віра Василівна. Ми хотіли зробити тобі сюрприз. Він подзвонив мені в редакцію. Мав прилети ще вчора, але потім передзвонив, що прилетить сьогодні.
Дмитро Миколайович. Ну, конспіратори!
Любочка ховається за дверима.
Надія Іванівна. Красень! Будьте певні!
Віктор Олександрович (швидко йде до ганку, цілує руку Надії Іванівні, а коли вона його обіймає, цілує її в щоку). Здрастуйте, люба Надіє Іванівно! Здрастуйте, дорога моя вчителько! Ви не змінилися аніскільки. Така ж, як і раніше.
Надія Іванівна. Це ти такий, як і раніше! Говориш лестощі просто у вічі. Я не змінилася! Ха-ха-ха!
Віктор Олександрович. Клянусь вам! Слово честі! Наче вчора розсталися. (Роздивляється навкруги.) Все, як п’ятнадцять років тому… Милі мої! Як мені не вистачало всіх вас… всього цього! Ви мої найближчі, найдорожчі, найрідніші! Тут у вас я почуваю себе найкраще… Там, за кордоном, я тільки й думаю: от приїду до моїх Миті й Вірочки… і Надії Іванівни… сядемо на стіл, і я до ранку розповідатиму, що я бачив. Ви знаєте, якби вас у мене не було, я б… не знаю… А пам’ятаєте, як ми у преферанс грали за цим столом. Спершу ми з тобою тільки дивилися. Грали твоя мама, Надія Іванівна, Вячеслав Святославович, Богданик. А потім навчилися й ми.