— Зараз сама довідаєшся, — коротко відповів він їй на чіпляння.
І нарешті батько виняв із бічної кишені якісь пом'яті папірці і поклав їх перед собою на столику, що був біля стоячої лямпки в кутку.
— Прошу всіх зайняти місця, — розглядаючи папірці, глухо сказав він і ні на кого не подивився. "Всі" це був тільки дядько Мишка, який зараз же сів коло дядя Нерона, чи то пак Євгена.
Степан Петрович підвів голову й обняв усіх поглядом. Вираз його обличчя був не такий як завжди, не той, за який Маруся раз-у-раз готова була лащитись до нього без усяких розрахунків на подачку кількох червінців. Машинально торкнувшись пальцями до плястрів і зараз же швидко відвівши вбік руку, він з якоюсь офіційною поважністю почав:
— Так от, дорогі мої, я дозволив собі відірвати вас від ваших поточних зайнять в одній дуже серйозній справі. Але перше, ніж приступити до неї, я мушу зробити невеличку передмову для Леоніда та Марусі...
Тут він зробив павзу, немов міркуючи, як краще викласти ту передмову. Леонід, улюбленець матері й подібний до неї як ростом так і кучерявістю голови та кістлявістю обличчя, здивовано глянув на Катерину Семенівну, потім на Марусю, немов шукаючи у них пояснення. Але Катерина дивилась собі на коліна, а Маруся на батька, і Леонід перевів очі на Степана Петровича, який почав знову:
— Як вам, Марусю й Леоніде, відомо, ми раніше, п'ятнадцять років тому, жили на Україні. Марусі було чотири роки, а Льоні десять, як ми покинули Харків і оселилися в Москві.
— Я знаю, тату, ми — українці і ти хочеш...
— Промовч, Марусю! — сердито сказала Катерина Семенівна. Маруся змовкла, схилила біляву голову й з-під лоба чекально подивилась на батька — а він повернувся до неї і дуже серйозно відповів:
— Так, Марусю, ми — українці. Але не в цьому річ.' Ми — насамперед комуністи й борці за СОЦІАЛІЗМ. А проте, коли хочеш, в цьому є суть того випадку, який спричинився до цього зібрання. Річ у тому, що ми всі, я з вашою матір'ю та братами моїми, виїхали з України до Москви з ласки радянського уряду. Коли б не ця ласка, то ми були б тепер або на тому світі, або в якомунебудь концтаборі, а ви десь у притулку для безпритульних дітей або теж на тому світі.
Маруся підвела голову, злегка випросталась і серйозно, трохи навіть злякано вп'ялась очима, подібними до батькових, у Степана Петровича. А дядьки Сергій та Євген теж злякано, тільки іншим ляком, так само не зводили очей з білявої, гарної голови брата.
— Коли ми всі не там, то, повторюю, це сталося з ласки й великодушности радянської влади й насамперед великого батька нашого Сталіна. Ми раніше нічого вам не казали про те, що ми мали ще одного брата, четвертого, найменшого. Всі ми до жовтневої революції належали до партії українських соціялістів-революціонерів (дрібно-буржуазна націоналістична організація). Але після перемоги жовтневої більшовицької революції на Україні, ми всі вступили в комуністичну партію, крім брата Євгена, розуміється, який присвятив себе релігії й не брав участи в політиці. До 1933 року все йшло добре. Але тут на Україні стався недорід, селяни трошки постраждали...
(Тут Сергій і Євген ще гостріше вп'ялись у лице брата поглядом: невже він має необережність говорити про "організований голод"?).
... — Ну, занадто чулі елементи, а надто пройняті українським націоналізмом, почали "бузить", трохи не обвинувачувати радянський уряд у організації голоду на Україні. В числі їх був і брат Марко. Коли ми довідались, що він пристав до терористичної організації, ми його умовляли отямитись, покинути її, бути вірним комуністом. Він не послухався нас. Навпаки, він узяв участь у замаху на члена Центрального Комітету компартії, якого було б убито, коли б я не став на перешкоді цьому надзвичайно злочинному актові. Терористів і Марка було арештовано. Але з ними і нас трьох та й вашу маму, як родичів злочинця. Нас тримали під арештом і слідством цілий рік. Ми, розуміється, не жаліли ворогів народу й соціялізму, ми розкрили все, що знали про злочинців, не шкодуючи Марка, і кінець-кінцем були випущені з-під арешту. Нас, двох братів Марка, навіть не виключили з партії, тільки заборонили нам жити на Україні, дозволивши оселитися у Москві й працювати тут для великої справи революції та комунізму. А брата Марка було засуджено на двадцять років тяжкої праці в північній смузі Сибіру.
З того часу ми ні з ним, ні з ким іншим із україн-їнських націоналістів не бачились. Ми саме ім'я "українець" виключили з нашого роду і навіть мову в родині мали й маємо російську. Наш ідеал і мета, як ви самі знаєте, не та вузька дрібно-буржуазна самостійність України, якій моляться українські реакціонери, а світова революція і тріюмф комунізму на всій землі. Оце тобі, Марусино, відповідь на твоє запитання. А тепер далі.
Ми, кажу, з моменту виїзду з України і засуду Марка нічого про нього не чули. Аж раптом Міністерство Державної Безпеки повідомило мене, що мій брат Марко" будучи дуже хворим, хоче мене бачити перед смертю, щоб розкрити якийсь секрет великої державної ваги. Радвлада була така добра й співчутлива, що дала мені літака, щоб я міг швидше дістатись до брата. Я полетів до нього. Та, на жаль, він ніякого секрету не розкрив. Він тільки написав листа до мене, якого передав мені при побаченні. А передаючи листа, раптом кинувся на мене і вгризся мені зубами в щоку...
Степан Петрович показав пальцем на смужки пля-стра. Очі дітей і братів поширились. Але ніхто не ворухнувся.
— Із такою люттю вгризся, що не можна було одірвати і його мусіли вдарити по голові. Він знепритомнів і випустив мене. А від цього всього на ранок помер.
— Який жах! — прошепотіла Маруся, не виходячи з напруженої непорушности всього тіла.
... — Але не в цьому всьому суть справи. Головне в тому, що він у тому листі зробив на мене й на братів донос. Він знав, що його лист дійде до уряду, і хотів помститись нам перед смертю. Він написав, що ми давали й даємо поміч їм, ворогам соціялізму.
Сергій і Євген, обидва разом, як підкинені якоюсь' силою, випростались.
— Як? ! Ми помагали? ! — тоненьким від обурення голосом закричав Сергій. А дядько Євген машинально, як при страшному громі, захрестився і забурмотів: