— А тебе?
– І мене. Для цього й Войтишича намовив, щоб той нас умкнув до себе. Так ніхто про нас не відав — тепер знатиме весь Київ. Бо у Войтишича на дворі пів-Києва товчеться щодень. Боярин і за стіл трапезувати не сідає, поки не збере душ кільканадцять.
— Звідки відаєш?
— Так. Чув. Надто ж полюбляє, щоб були люди зайшлі, з далеких країн, посли, гості.
— Цікавий до світу?
— Як знати. Один сам цікавий до світу, другий із шкури пнеться, щоб світ про нього чув. Войтишич, може, хоче, щоб не забувалося його ім'я. При багатьох князях був воєводою, тисяцьким. Був у Києві колись Ян Вишатич. Прожив мало не сто літ, перетривав князів у восьми колінах, був у походах з Святославом, Володимиром, Ярославом, з синами й онуками Ярославовими. Вже й на коня не міг сам залізти, то його висаджували, прив'язували до сідла, і так ішов попереду дружини. Сорок літ тому помер, а й досі в Києві згадують. Войтишич і собі, може, воліє такої слави.
— Вмовив ти мене, Іванице. Тепер бачу: треба їхати до Войтишича.
— Оце! Хіба я вмовляв?
— Вже так вийшло.
Вони ніколи не сперечалися. Треба — то треба.
— А як вирушимо? — поспитав Іваниця. — Кінно чи пішо?
— Раз ми князівські посланці, то личить кінно, — відповів Дуліб, складаючи своє приладдя для письма і згортаючи пергамент, в який вже чи й сподівався вписати будь-що нове, — А тим скажи, хай забираються. Поїдемо без них. Знаєш же, де двір Войтишича?
— Оце! — усміхнувся Іваниця і пішов проганяти Войтишичевих задирак і приводити коней.
Тепер розповідь переходить на Войтишича.
Він зустрічав Дуліба, ставши перед ворітьми свого двору. Виявляв честь княжому лікареві, не забував і про себе, бо й хто б то не став перед таким двором, як у Івана Войтишича! Власне, й не двір, а два двори, з'єднані водне. Належали вони колись Яну Вишатичу і його синові Путятї, що був правою рукою великого князя Святополка цілих півтора десятка літ. Але кияни не прощають нікому надто довгого володарювання. Після смерті Святополка двори Путяти й Вишатичів були погромлені, бояр вигнано з Києва в їхні вотчини, а Володимир Мономах, сівши на стіл великокнязівський, віддав двори своєму воєводі Войтишичу, який і почався з того часу, як боярин київський, а не просто воєвода мандрований князівський — куди князь, туди й він. Хіба ж не ведеться воно так спервовіку: одні бояри кінчаються, другі починаються — на тому й стоїть Київ.
Отож, Войтишич вийшов зустріти гостя аж за ворота свого двору.
Розкрилював обійми ще здалеку, розливав усміх по широченній, колись, видно, золотистій, а тепер сіро-жовтавій від сивизни, покудланій бороді, голосом зривистим чи то на спів, чи то на крик загукав:
— Дорогий ти мій!
По той бік воріт стояв вимитий і вишкрябаний у кожній зморщечці ігумен Ананія, в новісінькій чорній рясі, весь у сяянні золота й самоцвітів, а позад нього в дворі кублилися оті немиті задираки, що намагалися силоміць приволокти Дуліба сюди, знехтувавши його високим званням князівського посла з надзвичайними повноваженнями. Аби не звання посольське, то Дуліб, забачивши ігумена й отих невмиваних зарізяк, спокійно б відвернув коня й проїхав повз Войтишича, мов побіля стовпа або сухого дерева, але становище зобов'язувало до відповідної ґречності, тому Дуліб зіскочив з коня, те саме зробив також Іваниця, годилося пішим вступити в двір, раз хазяїн вийшов зустрічати аж на вулицю, вони обидва, ведучи коней в поводу, наблизилися до Войтишича, і тут боярин нарешті зміг зімкнути розкрилля своїх обіймів, мов найріднішого, обхопив він Дуліба, виспівуючи йому в самі вуха:
— Дорогий ти мій!
— Нас двоє, — нагадав Дуліб. — Зі мною товариш мій Іваниця.
— Дорогі ви мої! — не розгубився Войтишич і розкришився обіймами до Іваниці. Мабуть, як звик замолоду обіймати жінок, то вже й не міг зупинитися, обіймав також тепер і чоловіків, але, як усе, позбавлене прямого призначення, обійми ці вражали нещирістю. Та Войтишич не бентежився несправжністю своєї поведінки, він щосили вдавав гостинного хазяїна, він готовий був обійняти не самих Дуліба та Іваницю, а навіть їхніх коней.
— Дорогий мій, — знов звернувся він до Дуліба, киваючи своїм невмивакам, щоб забрали в гостей коней, — як дійшла до мене чутка, що лікар князя Ізяслава, славний вельми повсюди Дуліб у Києві, то я намірився викрасти тебе, отак узяти й украсти, будь воно прокляте все! Що ти посол княжий, те мене ніяк не обходить, бо я вже давно відійшов від справ державних, маю свої власні клопоти, будь вони прокляті. Але ж мати під боком такого славного лікаря й не запросити його! Ні, ні! Тут вже хоч не для мене, а для мого родича ігумена Ананії — знаєтесь же між собою? А поглянь-но, який висушений мій ігумен! Ні випити, ні з'їсти — утроба не приймає.
— Бог не велить об'їдатися та обпиватися, — стулив губи Ананія, сухо киваючи Дулібові.
— Ніколи Бог не боронив людині випити й закусити, будь воно прокляте! — загиготав Войтишич, горнучи обіймами тепер ще й ігумена, попихаючи всіх своїх гостей до високого кам'яного терема, який був би, може, й вельми показний, коли б не занадто вузенькі віконця в обох поверхах, власне, й не віконця, а щілини — тільки з лука стрелити на супротивника.
— Не переобтяжуй себе, сам ітиму, — ухилився від загребущої руки Войтишичевої ігумен і пішов попереду, посмикуючи голівкою догори за кожним кроком.
– Ігумен, мій родич, не зносить проклятьби, — весело пояснив боярин. — А що таке проклятьба? Це коли закликаєш у свідки дух на підтвердження щирості своїх слів. Ігумен не відає, що то бути воєводою. Я ж відаю аж занадто. Коли воєвода просить дружину: "Да благословить вас Бог вистояти в бою", — то вона побіжить од ворога при першій супротивницькій стрілі. Коли ж скажеш: "Хай буде проклят кожен, хто здригнеться!" — тоді вистоїть у найкривавішій січі.
– Ігумен має слушність, — зауважив Дуліб. — Навряд чи слід нині вживати проклятьби навіть для примовки. Адже на Київ і без того впало прокляття і сталося…
— Сталося? — Войтишич вводив своїх гостей до великої палати, де в світінні товстих свічок сяяв коштовним посудом пишно вбраний стіл. — А що сталося в Києві? Ось тут і тут сідайте, мої дорогі, ти, ігумене, сідай на своєму місці. Все, що може бути гідне увага, має відбуватися отут, за столом, з моїми дорогими гостями, а в Києві… В Києві вже давно нічого не відбувається. Колись було. Те позосталося в пам'яті. Легко можу пригадати безліч славних подій, хоч і відлеглих на цілі десятки років, будь воно прокляте. Але нині не відбувається нічого.