— Ойка? — здогадався він відразу, дивуючись сам собі, що пізнав дівчину так легко і неначе ждав її появи.
— Я, — знову відповіла дівчина.
— Шукаєш Іваницю?
— Тебе.
Знову Дуліб подивувався. Та одразу згадав, що він же лікар.
— Комусь погано? Войтишичу? Чи, може, батькові твоєму?
— Та ні. Що їм станеться?
— Тоді що ж? Хочеш, щоб розбудив Іваницю?
— Не треба. Я до тебе.
— Дівчино, зараз глупа ніч!
— А мені однаково. Я звикла не спати ночами. Вони ганяються за мною саме ночами. Щоб не датися, треба не спати.
— Хто за тобою ганяється?
— Однако хто. Всі. Хто побачить, той і ганяється.
— Я бачив тебе колись. Але ж не ганявся?
— Не ти — твій Іваниця.
– Іваниця думав про тебе. В Суздалі, скрізь.
— А-а, всі думають. Знаю, про що вони думають. А я прийшла до тебе.
— 3 чим же? Помогти тобі в чомусь?
— Про Кузьму розкажи, про брата. Знайшов його?
— Знайшов і мав розмову. Не дуже приємну, бо грубий вельми, а може, сказати б, — різкий. Видно, мав життя несолодке. Але чесний і відвертий. Та ти сядь. Он там стілець, або на лавку.
— Пусте. Говори.
— Тоді я теж встану. Вийдемо. Бо негоже, коли перед тобою стоїть дівчина. Це ти нас спровадила в Суздаль? Не кажи, бо й так знаю. Але навіщо? Думав я, хтось інший за тобою тоді став, а тепер вони випитують: хто й коли? Не хотіли, виходить, щоб я дістався аж туди. Бо довідався про дещо некорисливе для ігумена й Войтишича. Ти знала все?
Вона мовчала.
— Чому ж мовчиш? Мені можеш казати все відверто. Не належу до твоїх ворогів. Кузьмі теж не ворог, як бачиш.
— Вони спорядили сьогодні вночі гінця, — зненацька сказала вона.
— Гінця? Куди? Якого?
— До князя Ізяслава. Про тебе й про цього… Ростислава, сина Долгорукого.
— Ну, — Дуліб пройшовся сюди й туди, не міг стримати дрож, все робилося навіть швидше, ніж він думав, — як же взнала?
— Вже взнала. Вмію. — Вона помовчала, тоді додала з викликом: — І хочу. Для тебе.
Він підійшов до дівчини, взяв її за руку. Рука була маленька, тепла, м'яка, мов нічна пташка.
— Дозволь поцілую тобі руку, дівчино? — сказав і, не очікуючи згоди, доторкнувся губами до ласкавої чистої шкіри.
— Княгиням звик руки цілувати? — засміялася вона.
— Княгиням? — він глянув на неї зблизька. — Звідки знаєш, кому цілував руки?
— Здогадуюсь! — з викликом мовила вона, і виклик той спрямований був мовби й не Дулібові, а кудись у простір, комусь невидимому й невідомому, бо дивилася Ойка не на самого Дуліба, а через його плече, назад, дивилася так невідривно й з таким зухвальством, що лікар і собі не стерпів, озирнувся.
Позад них, у дверях, біліла сонна постать Іваницина. Біліла заціпеніло, в безруху й безмовно, не чутно було навіть улюбленого хлопцевого "Оце!", яке виривалося в нього завжди майже підсвідомо.
— Спасибі тобі, — сказав Ойці Дуліб. — Може, тебе провести? Іваниця міг би.
— Не треба. Сама.
Вона війнула на Дуліба своїм неповторним теплим запахом, промайнула повз Іваницю білим видивом, а він стояв і не міг зворухнутися.
Дуліб підійшов до нього, взяв за плечі, легко повернув, повів до його повалуші.
— Доспати тобі ніч треба, Іванице.
Хлопець не пручався, дав укласти себе в постіль, лежав тихо, мовби й справді зготовлявся додивлятися сни, в яких щоночі приходила до нього Ойка, але не мав більше сили вдавати з себе байдужого, підхопився з ложа, підбіг до Дуліба.
— Ти бачив: вона боса!
— Не помітив, — розгублено промовив лікар.
— А надворі сніг і мороз.
— Якось не зауважив.
— Боса! — вигукнув Іваниця. — Як же дивився?
Вони обидва метнулися в сіни, вискочили надвір. Ойки не було. І слідів не розбереш. Сніг затоптаний, замерзлий.
— Я наздожену її, — сказав Іваниця.
— Поглянь на себе. Сам босий і голий. Схаменися, її вже й слід простиг. Ти ж знаєш, яка невловима.
Дуліб насилу затягнув Іваницю назад до помешкання, всадовив його на ложе.
— Заспокойся. Вона прийде до нас ще.
— До тебе.
— Кажу: до нас.
— А я кажу, до тебе. І не вмовляй мене. Я все чув.
— Підслухував?
— Спав, мов убитий. А тоді вона приснилася мені й покликала до себе. Я скочив і побіг. Застав вас удвох. Чув, що вона казала. Прийшла до тебе.
— Сьогодні — так. Бо хотіла дещо почути про Кузьму і сказати про гінця. Вважала, що ліпше першому сказати про це мені. А завтра прийде до нас обох. До тебе, хотів я сказати.
— Оце ж! До мене вже не прийде.
На спання не зосталося ні часу, ні охоти. Іваниця одягнувся, пішов поглянути коней. Дуліб засвітив свічку, сів до своїх пергаментів і (таке сталося вперше) нічого не міг вписати.
Поки ж Дуліб сидів над чистим пергаментом, Іваниця примостився на краю жолоба між кіньми і якось не мав охоти квапитися з стайні. Сорока над дверима, щоб відганяти від коней нечисту силу, сухе сіно, тепло, гострий запах кінського поту, заспокійливе хрумкотіння коней — все це могло б замінити йому недоспану ніч, вгамувати, сповнити серце звичною лагіддю, однак не помогло ніщо. Вперше в Іваниці прокинувся в серці звір незгоди, вперше бунтувалося в ньому все супроти Дуліба. Бо поки вважав, що обидва вони однаково одстраждали в суздальському порубі за якусь невловиму й незбагненну справедливість, то все ніби й було гаразд. А тепер виходило, що тільки Дуліб сидів у порубі заради вищої цілі, а вже він, Іваниця, був там йому не товаришем, а кинуто його туди, мов барана, або підсвинка, або просто мертву річ якусь, а не живого чоловіка, бо ж сидів і нічого не відав, ні про що не здогадувався. З ним повелися найгірше: зневажили в ньому людину! Що там вищі цілі, святі заміри, державні задуми про добро, волю, владу і єдність людську, коли при цьому зневажають людину? Він готов був віддати себе всього, але ж не в такий спосіб, не безмовним знаряддям, а людиною, в якій збережено було б і пошановано все людське.
Він довідався про все запізно, щоб образитися і сказати Дулібові про це, але й нескаламученістю душевною похвалитися тепер навряд чи зміг би, може, тому й забрався до коней, рятуючись серед їхньої безмовності. Власне, мав би образитися ще вчора перед сном, коли Дуліб сказав йому про Суздаль, але тоді якось не встиг, хотілося спати, та й не звик він впускати собі в душу почуття лихі й мстиві. Та ось ніч переполовинилася, і зробила те Ойка. Подумати, то ця дівчина спричинилася до всього. З неї все почалося, нею продовжується, а про кінець страшно й подумати.